Володимир Кошелюк - Green Card

Полова це все. Ми воювали, щоб вижить. І тримались один за одного. От і вся довбана суть війни – триматись разом, щоб вижити. Але повна херня, коли тобі подобається ця робота. Подобаються рейди, де треба лежати в листі й смітті, яке аж кишить маленькими кусючими гадами. А потім у прицілі з’являється фігура. Вона крадеться, думає, що її ніхто не бачить. Але я бачу. Поштовх у плече – і виродок здох…

Карл повернувся до пічки. Очі червоні, налиті. Щелепа висунулась уперед. На зморшках грає полум’я. Чортяка, і квит.

Пили до півночі. Віскі закінчився, і Карл дістав бутель якогось темного шмурдяку. Пійло пішло, як у пісок. Цей старий бомж розумів мене, як ніхто. Ще б тато зрозумів. Це з ним я повинен був пити самогон цілу ніч, згадувати Баграм і Гільменд. Але тато далеко. І я заливався гидким трунком, щоб забити памороки.

Вивертає… Прокинувся на підлозі Карлової халупи, трусило, як з бешихи. Старого чорта десь не було. Як же в роті гидко… Насилу звівся по стіні. У голові наче хто скло бив. Ледве натягнув сорочку. Який дубарь, пальці не гнуться… Зразу й не допер, де я. Виліз у прочинені двері. Сонце різонуло ножем.

– Очуняв, боєць?

– Вода є?

– Тримай.

Я видудлив півпляшки.

– Шо це на дні плаває?

– Земля, мабуть.

– Ти де воду береш?

– В природі. Найкраща в світі – дощова.

– Мля, напився, ще й холеру підчеплю…

– Не сци, проти того, що я пив, – це просто вода талих льодовиків. Крім того, пропустив через фільтр.

– Чую, як у пузі жаби кумкають.

– Аби п’явка в член не заповзла, а то все можна пережить.

– Спасибі тобі.

– Це за що?

– За випивку і розмову. Як треба що, на ось.

– Шо це ти накарлякав?

– Телефон.

– А-а. Ну, такого в мене немає.

– Про всяк випадок.

– Хай буде.

– Добре тоді. Бувай, «берете»!

– Бувай, jarhead!

Старий розвалився в побитому шезлонзі, перевісивши брудні ноги через сідушку. Смердюча цигарка чадила між пальців, сизий попіл опадав на довгий закопчений ніготь. Карл кайфував. Я зітхнув й поплентав між облупленими янголами, хрестами, трояндами й ліліями.

Зграйки туристів валили до могили Марі Лаво [73] Лаво, Марія (1794–1881) – верховна жриця («мамбо») луїзіанського вуду в Новому Орлеані. . Сміх, спалахи, якесь хворобливе збудження. Люди товпились, штовхались, щоб тільки долізти, черкнути хрестик на камінці. Від цього видива схотілось блювонути. Спотикаючись і матюкаючись, я насилу виплутався з цього некрополя.

У брудних джинсах і жмаканій сорочці я гарно вписався в юрбу Французького кварталу. Кишеню відтягувала в’язка ключів, проте я ще довго нарізав круги навколо будинку. Але ноги вже тремтіли, а живіт зводило не на жарт.

Треба вибирати – кружляти навколо й напустити в штани або насмілитись увійти. Через три хвилини замок крякнув. Будинок пахнув застояним повітрям, легенькою порохнею. Добре, що запам’ятав, де відкривається вода. Унітаз захурчав – напір добрячий.

Згодом я вийшов у вітальню. Старовинний годинник на дубовій полиці гупав стрілками. Здавалось, ось-ось вийде бабуся Марі з духмяним гамбо й почне бурчати, що ми геть вихудли й нічого не їмо. Проте ніхто не виходив.

Я зітхнув й заходився відкривати вікна.

Свіженький протяг ворушив фіранками, стукотів краєчком жалюзі. Вазони засохли, перетворившись на колючі корчі. Товстий шар пилу, наче пух, покрив меблі, полиці, шафи, різноманітні фігурки й дрібнички. Але прибирати не було сили. Я замкнув двері зсередини й прокрався в кімнату, де спав минулого разу. Скинув одяг, повалився зверху покривала. Мутило – голови не підняти.

Так і заснув.

Прокинувся в темряві. Якусь мить мені здавалося: лежу на нарах у наметі, Роб будить заступати на варту. Полупав очима. Мацнув рукою – м’яко. Як же тіло болить! Пити хочеться – здихаю.

Навпомацки зліз із постелі. Де тут вимикач?

Шарив, шарив – немає, й край. Ледве знайшов ручку, відчинив двері. Крізь вікна налетіли москіти чи якась інша пакость. Вони літали попід стелею й дзижчали, наче мозок свердлили. Усилу знайшов вимикачі – вся крилата братія кинулась до світильників. Відкрив холодильник. Пусто. Як замовити їжу?

Піднімаюсь на другий поверх. Кімната Ніка. Долоня змокріла. Вмикаю світло. Все лишилось, як було. Тільки фотка на столі в парадці. Мабуть, після «Infantry School». Поряд «Бронзова Зірка» [74] Військова медаль, четверта за значущістю нагорода в Збройних силах США. . Руки тремтять. Почуваюсь розкрадачем могил. Обережно перекладаю якісь папери. Ось і комп… Забираю з собою. Вимкнув світло, обережно прикрив двері.