Володимир Кошелюк - Green Card

– Шопінг. Чув про таке?

– Пішов ти. Я не візьму твоїх траханих грошей.

– Ходімо кажу, пень упертий.

Карл хихикнув, світячи жовтими широкими зубами. Провів долонею по сивій стерні на черепі.

– Добре, кермуй, морячок.

Приплентались під вечір. Карл світився, як нова копійка. Декілька пар штанів, сорочок й виголена мармиза зробили свою справу. Старий кряхтів, розправляв одіж, підсмикував футболку.

– Ще й на людину став схожий.

– Пішов ти…

Ми сиділи на ганку. Карл хилитався в кріслі й палив смердючу цигарку. Прикрив очі, пирхав димом, фукаючи довгасті кільця.

– Лишаєшся?

– Та певно. Тільки не розраховуй на гарячі сніданки й каву в ліжко, як приїдеш.

– Навіть не думав. Головне – будинок не спали.

– Не боїсь, Папай. Служи спокійно.

Що ти скажеш. Я глибоко зітхнув. У старого паскудна вдача, але за будинок я чомусь не хвилювався.

Карл не проводжав. Щось пробурчав на прощання, здавив руку, та й по тому. Розшарпане таксі, обвішане намистинками, амулетами й брязкальцями, доколихало в аеропорт. Через три години – посадка в Сан-Дієго.

Після всіх перипетій я повернувся в бараки, наче в рідну хату. Роба ще не було. По дорозі зустрів знайомих. Хлопці тисли руки, питали, що там та як. Поки розклався, туди-сюди, приперся Роб.

– О, ти вже тут! Привіт, бро.

– Здоров. А це що? Пузо? Від’ївся на маминих харчах?

– Як приїхав, мамуся заплакала. Худий, каже, аж світишся. Ну і давай. А ти де був?

– У друга.

– Тоді я розпихаю речі, а то до вечірнього шикування фігня лишилась.

– Работай, я полежу.

Роб бухтів з півгодини. У кімнату заглядали хлопці, вітались, двоє з нашої «fire-team» лишилися поговорити. Потім вечірнє шикування – й потекла службова рутина.

Кожен день я ошивався біля сержанта – все чекав хоч якоїсь звістки. Вільний час сидів в інеті, передивився, перечитав усе, що знайшов, про снайперів. Ця школа ніби ввижалась. Я хотів потрапити туди більше, ніж колись в університет. Як казав дід: тягне, й край.

Ох, який я зараз далекий від романтики. Деплоймент навчив: війна – це тяжка смердюча робота. Образ самотнього героя, що самотужки нищить купу ворогів, – це для кіно. Але бажання було надто сильним, і це виносило мозок. У голові роїлись усякі думки. Може, не пройшов за секретністю?

Роб дивився на мої муки й низав плечима.

– Нахрін тобі здалась та снайперська школа? Знову проходити підготовку? Я б не витерпів.

– Думаю, це саме моя робота. Якби тільки вийшло.

– Ти щось чудиш.

Хлопці теж піднімали на сміх. І всіляко підштрикували. Я не зважав. Вирішив покластись на долю, а там як буде.

Якось після триденного польового виходу я шкандибав до бараків. Мріяв упасти й відключитись, бо за весь час поспали чи три, чи чотири години. Тільки зайшов у хол – назустріч черговий.

– Ленс-капрале, вас до канцелярії!

Твою ж мать! Повертаюсь назад. Тіло зудить – піт і пісок змішались у клейку пасту. Вона всюди. Лице пече – вітрюган у пустелі був ще той.

А канцелярія жила своїм паперовим життям. Бігали меткі жіночки з теками, стукотіли напружені штабісти, втупившись у монітори. Кондиціонер шурхотів, віючи прохолодою. Серед цього порядку я видавався варваром, що забрався в царські покої. Дух поту, пороху, мастила тягнувся різким шлейфом. Якийсь писарчук аж скривився.

Капітан чекав.

– Дозвольте, сер?

– Заходь, Раш. З поля?

– Так, сер. Не встиг і зброю лишити.

– Прийшов виклик у снайперську школу. Тут, у Кемп-Пендлтоні.

Відчув, як заніміли губи, з-під шолома потекли брудні річки.

– То… Як мені?..

– Завтра формується навчальний взвод, наказ уже є. Щасти, Раше.

Капітанова загоріла мармиза здавалась зшитою з окремих клаптів. Він смикнув кутиком рота й зчавив мою п’ятірню, аж кісточки хруснули.

– Дякую, сер!

На вході ледь не збив молоденького рядового. Хлопчина сахнувся від мене, наче від привида. Швидше в барак. Роб ще не повернувся, а я все не міг повірити. Витягав і перечитував документи. Потім вивалив речі, щоб відібрати потрібне.

– Тебе таки взяли, гадаю.

– Отак видно?

– Ага. Або в тебе остаточно клямка впала.

Роб скинув шолом й присів на краєчку ліжка.

– Помогти?

– Нехай, тут трохи.

Справився за годину. Тільки присівши, відчув, наскільки втомився. Очі злипалися, а м’язи наче відстали від кісток. Схилився на подушку – перекемарю хвилин п’ятнадцять та й закінчу…

Прочумався глупої ночі. Роб, видно, не схотів будити. Тепер хропе, як борсук. Навпомацки заліз у душ. Струмені води збивали втому й бруд. Треба насолоджуватись. Хто знає, що чекає завтра.