Володимир Кошелюк - Green Card

– Ясно. Я, мабуть, одразу в аеропорт, навіть попереджати не буду. Щось та знайдеться.

– Давай, бро.

Ми обнялись. Роб погнав за речами, я присів у курилці. Там нікого, й можна спокійно посидіти, спостерігаючи, як сонце падає за небокрай, лишаючи багряний розчерк. Треба взяти телефон – але там Роб. Пашить щастям. Зачекаю, поки вибереться.

На грудях дзеленчать нагороди: крім «Пурпурового серця» й медалі за Афганську кампанію ще й «Бронзова Зірка». Шкода, що в місті можна ходити тільки з колодками. Нагороди такі гарні…

– Дене!

Роб летить із моїм телефоном.

– Він разів з п’ять дзеленчав! Я вже не втерпів.

– Дякую.

Дивно – незнайомий номер.

– Алло?

– Вітаю. Це Ден Раш, ленс-капрал морської піхоти?

– Так, а ви хто?

– Нотаріус Сідік. Повірений у виконанні заповіту мадам Марі Футен.

Цвинтар «Сен-Луї номер один». Облуплені пам’ятники, древні саркофаги, купки штукатурки й камінчиків. Між могил дибуляє зморщений старигань – сторож, далі блудить групка туристів, безперервно бликаючи сліпучими спалахами. Холодний камінь плаче. Я сиджу прямо на землі, джинси всотали рідкий бруд.

Годину тому маленький прилизаний чоловічок у потертому костюмі зачитав мені купу паперів, притискаючи листки до великих окулярів. Потім протер скельця й гучно висякався в білу хустинку.

– Вам усе зрозуміло, месьє Раш?

– Наче.

– Сказати по правді, я надзвичайно здивований. Ми займаємось справами родини Футен понад сорок років, але…

– Я здивований не менше.

– Яка трагедія! Мадам Футен… і Нік.

Він ще раз протер скельця.

– Де їх поховали?

– На «Сен-Луї один». Вас провести?

– Ні. Сам знайду.

– А як зі справами? Ви станете нашим клієнтом чи… чи бажаєте знайти іншого повіреного?

– Вам вірила бабуся Марі. Цього досить.

– Тоді підпишіть тут, ось тут і ще тут.

– Усе?

– Лишилась робота тільки для нас.

– А оплата? Скільки потрібно?

– Мадам Марі про все подбала, не хвилюйтесь.

– Тоді я пішов, дякую вам.

– Зачекайте!

Містер або, точніше, месьє Сідік дістав важку в’язку ключів і великий цупкий конверт.

– Тепер все. Якщо потрібні будь-які консультації, телефонуйте. Ви наш клієнт.

– Дякую вам.

Старий Кут оглушив юрбою, музиками й святом. Ще раз глянув на невелику табличку в химерній кованій рамці – «Сідік й сини». Масивні двері тихенько клямкнули. Пора на цвинтар.

Ніка привезли в закритій труні. Проклятий IED… Бабуся Марі пережила його рівно на тиждень. Тепер вони разом. Уся сім’я. Тут не ховають у землю – повені, близько ґрунтові води, може вимити тіло. Кутасті кам’яні коробки склепів – останній прихисток справжніх орлеанців. Месьє Сідік розповів, що Ніка хотіли поховати в Арлінгтоні, але бабуся вперлася. Відразу після похорону переписали заповіт. А через тиждень він знайшов її за столом перед фігуркою з дерева. Старенька ніби спала.

Я розстелив невеличкі хустинки, поклав пригорщу цукерок туди й туди. А ще – по букету квітів. Почався дрібненький дощик. Небо насупилось, закрилось сірими хмарами.

Це надовго. Піднявся гострий вітерець. Туристи дременули геть. Дідок човгав між могилами, щось бурчав, бликав на мене, як на ворога. Мряка то ляпотіла, то стишувалась. Одяг геть змокрів, й тіло тремтіло. Згадались останні тижні «boot camp». Виходить, тоді був просто дитсадок…

Після десяти місяців на війні в мене ніби випалено всі відчуття. Після радості, що повернувся живим, мене оповила якась скажена туга й пустка. Люди, які гуляють, сміються на кладовищі. Вони не підозрюють, що десь, у якомусь сракостані, молоді хлопці корчаться в калюжах крові й гімна, лишаючи ноги й руки серед глиняних халуп.

– Суки, які ж суки…

– Молишся, синку?

Я аж кинувся. Сторож схилився на потрісканий дрин. Поли засмальцьованої куртки розійшлися – замок тримає тільки середину. Штани наче з трупа зняв, а той був першим ковбоєм, який носив джинси.

– Провідать прийшов?

– Провідать.

Старигань присів навпочіпки. Дощ смачно чвакав по розмоклій землі.

– А чого не ховаєшся?

– Не розтану.

– Хе-хе, це точно. Воював?

– Було.

– Товариш твій? Бачив, як ховали. З оркестром і царемонією. Морпіх, видно. Де вбили?

– В Іраку.

– Знаєш що, а пішли до мене. Є віскі. Пом’янем.

У невеличкій кімнатці пашить залізна пічка. Біля неї купи рваного паперу. Посередині облізлий стіл з фігурними точеними ніжками, в кутку ліжко, збите з дощок. Два дерев’яних ящики сторчма. На стіні іржаві гачки, купа пом’ятого одягу.