Володимир Кошелюк - Green Card

– Є трохи.

– Саша.

– Денис.

Потиск міцний, швидкий. Жвавий мужик.

– Пішли, я там припаркувався. Треба додому гнать, а то вставать скоро.

Кутастий джип бовванів у довжелезному ряду авто.

– Кидай манатки назад. Як долетів?

– Нормально. Голова трохи гуде.

– Сусідки попались нічого? Гарненькі?

– Ага. Одна кілограм на сто сорок.

– Повезло.

Джип шульпотів вогнистим шосе, огинаючи автів-ки, хвацько входячи в повороти. Магнітола шавкотіла місцеву попсу.

– Нічого, приїдемо, одіспишся, а там буде видно.

Дорога кружляла, бігла вивертами. Очі злипались, і я кілька разів відключався. Авто хитнулось.

– Всьо, приїхали.

Спинились на тихенькій вуличці. Ліхтарі вихоплювали середину асфальту з жовтою лінією. Навпроти деяких будинків стояли автівки. Після гуркоту, колотнечі тиша закладала вуха. Ноги заплітались. День, ніч, часові пояси змішались у таку чортячу круговерть, що хотілось упасти.

Між тим дядько Сашко завів у дім. Просторі кімнати з красивими меблями, приглушене світло нічників.

– Хочеш – підвечеряєм, нє – проведу в кімнату отдихать.

– Давайте отдихать.

– Пішли.

Бічний коридорчик. Дерев’яні лаковані двері.

– Тут будеш жить. В кінець коридора туалет, кухню ти бачив.

– Дякую.

– Падай та спи, а завтра дасть Бог день.

Замок клацнув. Я швидко стягнув одяг і потушив світло. Матрац подіяв, як пляшка снодійного махом.

…Кинувся, наче хто штурхнув. Язик розпух, очі залипли. Ледве звівся. Простора кімната, смуги світла на підлозі. Широке вікно, до половини закрите цупкими жалюзі. Тіло ломило. Води б… Одна нога затерпла і шаркала, ніби в зомбі.

Я прислухався. Тихо. Двері ковзнули. Коридорчик, світлі стіни, маленькі пейзажі у вузеньких рамках. Прокрався далі. Дерев’яні сходи на другий поверх, вигнуте перило. На першій сходинці волохатий котяра зосереджено вилизує зад. На лискучому паркеті лишалися брудні ступаки. Треба ж було взуття зняти!

– Вже встав? Я спеціально не будила.

Ух! Мене аж підкинуло. Висока зграбна жіночка привітно усміхалася в широкому проймищі арки.

– Добрий ранок. Я Денис.

– А я Таня. Хочеш їсти?

– Так… тобто… Пробачте, де туалет?

– Он туди.

Кухня затишна, простора, з дерев’яними поличками і ліпленими горнятками, різним електричним причандаллям і широчезним столом посередині. На плиті щось бурчало в сріблястій каструлі. Розмірено дзумкотіла витяжка.

– Сідай. Будемо снідати. Хоча швидше вже обід.

– Скільки ж я спав?

– Годин десять. Це нормально. Ми як приїхали, цілий день одсипались.

– Наче заснув в Україні, а проснувся тут.

– Звикнеш. Нам дуже допомогли брати і сестри з церкви.

– А-а-а…

– Тут без віри тяжко вижити. Треба, щоб хтось поміг від самого початку.

Я мовчав, глибше втискаючись у м’який стілець.

Що тут скажеш? Кришка на каструлі застрибала, як скажена, видихаючи духмяні хмаринки. Тітка Таня схопилася порядкувати.

Далеко за полудень. Саме пекло. Рівненька травичка похнюпилась й припала до землі, шукаючи хоч трохи прохолоди. Навкруги анітелень. Десь далеко вуркотять авто. Людей не видно. Ошатні будиночки по обидва боки вузької вулички. Химерні дерева. Лапаті пальми. Глибоко вдихаю розпечене сухе повітря – пахне асфальтом, скошеною травою і ще чимось незнайомим. Дух чужини або волі – відразу й не розбереш.

– Щось на голову надінь, а то зараз таке сонце…

– Я тільки глянути, що навкруги. Далеко не піду.

– Ох, зараз таке пече, бач, усі поховалися.

Фу, справді: в будинку наче у прохолодну воду пірнув.

– Сідай, не стісняйся. Скоро за дітьми їхать, розвієшся трохи.

Я потонув у глибині широчезного дивану. Таня поралась по господарству, а мені лишалось тупитись у широку плазму. На екрані мінялись цвітасті картинки. Шо там мої роблять? Треба дістатись компа й написати, що все нормально.

– Можна скористатись вашим компом?

– Чим?

– Ну, комп’ютером. Своїм написати.

– Авжеж. Іди на другий поверх, там, прямо, – кімната сина. Ноутбук на столі.

Дерев’яні східці порипують. Білі двері відчинені. Розкидані скрізь речі, скейт, кольорові постери якихось музикантів. Білий Apple обклеєний квітастими наліпками. Незнайомий пошуковець. Як же його…

Ага, ось і Гугл, Укрнет, біле поле. Пальці трохи тремтять. Пишу кілька речень, виходить дурнувато. Стираю. Хай буде так: «Долетів добре. В аеропорту зустріли. Вже на місці. Все добре. Писатиму кожен день, як тільки буде можна. Денис». У горлі пересохло. Чухаються очі.