Володимир Кошелюк - Green Card

– Виходить?

– Да.

– Поїхали, бо скоро уроки закінчаться.

Сріблястий пузатий мінівен лінькувато простував широкою дорогою. Я сидів спереду й витріщався на рівнесеньке полотнище асфальту. Здавалося, під колесами розлили рідке скло. Авто не їхало, а пливло, як корабель. Жодної ямки, перекату. Тротуаром мелькали нечисленні пішоходи. І зелень. Пальми зі стримлячим розкішним чубом, ще якісь дерева… Просто зелена стіна, аж око радіє. Ніякої тобі тисняви, всі простують своєю смугою, не підрізають. І це на хайвеї. У нас би затерли, зам’яли, обматюкали й засигналили.

Під’їхали до школи. Гарна будівля червоної цегли, справа від входу височезна глуха стіна, на ній велика червона таблиця з широкими білими літерами – «Nicholas elementary school».

– Тут двоє менших. Зараз прибіжать.

Справді – через десять хвилин із широчезних скляних дверей висипав цілий рій дітлахів. Квітасті ранці, лемент – школярі як школярі. На парковці ніде плюнути – мінівени, джипи. Діти деруться на задніх сидіннях, пакуються. До нас бігло двоє дівчаток. Білобрисі, в ластовиннячку. Перша схопилася за ручку й помітила мене. Таких круглих очей давно не бачив.

– Залазьте – це друг.

Діти забрались на сидіння.

– Чого мовчите? Привітайтесь з дядьком Деном.

– Hi, uncle Den.

– Hi, girls.

– Можете говорити українською. Дядько Ден приїхав з України. Знайомтесь.

– Мене звати Маша.

– А мене – Даша.

– Я – Ден.

Таня спритно вирулила з парковки й шмигнула в потік авто. Хайвей крутився, пірнав під естакади, виринав, закручувався лискучими кільцями.

– Заберемо старшого та й додому.

– Вони в різних школах вчаться?

– Тут малі з малими, старші зі старшими.

– Може, й правильно. Усі одного віку, менше проблем.

– Усяке буває. Але з нашою школою не порівнять.

Покрутившись ще трохи, підрулили до широкої парковки перед високою сітчастою огорожею.

– Уроки однаково закінчуються?

– Нє, це сьогодні тренування відмінили. А так годин до чотирьох затримується.

– За огорожу не підем?

– Краще тут підождем. А то знов розпсихується, що мама забирає. Підлітки, знаєш.

– Соромиться?

– Да. Друзі на своїх авто ганяють. А йому на права здавать через два місяці. Всі вуха прогудів тою машиною. Сашко так і сяк, а я чогось боюсь. Як дитині шістнадцять, дома безкінечна війна. Дай Бог пережить цей вік.

– Треба все пережить.

– Ох, да.

Кондиціонер гнав прохолоду, дівчатка мушкотіли ззаду, тихенько перемовляючись. Передня дверка раптом розчахнулась. Довготелесий, патлатий хлопчина набурмосився, оглядаючи зайняте місце.

– Це Ден. Пам’ятаєш, я говорила, що чекаєм гостя.

– Ага.

Я подав руку перший.

– Привіт!

– Нік.

Хлопець втиснувся ззаду, поставивши сплющений наплічник на коліна.

В авто стояла ніякова тиша. Я тупився у вікно, дітлахи принишкли, Нік клацотів телефоном.

– Як справи в школі?

– Нічо.

– Коли гра буде?

– У п’ятницю.

– А що з тренером?

– Кажуть, приболів. Через два дні вийде.

– Це до четверга тренувань не буде?

– Нє – це тіки сьогодні. Містер Бец підмінить.

– Ден учився на географа, так що поможе в проекті з природою.

– Угу.

– Поможу, а шо ж.

Коля азартно тицяв в екран смартфона, не піднімаючи очей. Я замовк.

Прибувши додому, розбрелись по кімнатах. Цвірінькотіла пташка, шелестіли авто, незнайомі запахи, м’яка постіль, чужа мова. Хотілося забігти світ за очі. Що я тут робитиму? Ну приїхав, побачив – далі? Витратив купу грошей і здоров’я. Безтолковий. Куди не влізу, тільки подивись.

Я скрутився на правому боці. Очі злипались. Пропади воно все.

Кинувся від гучного стукоту.

– Ден! Дене, ти спиш, чи що?

– Уже нє.

– Пора вечерять, а то щось і голосу не одтягнеш.

Життєрадісна мармиза дядька Сашка повернула в дійсність.

– Фу-х, ох і задовбався. Ганяв аж до LA і назад. Ше й трак один поламався, заказник усі вуха пропищав.

– То справили, той… трек?

– Трак. Це грузовик такий здоровенний. Та де там. Насилу притягли. Шось мотор застукав. Завтра подивимся. А тобі гарно Таня придумала – Ден. Геть американець.

– Мені теж подобається.

– Пішли, всі вже розсілися.

– Зараз, трохи вмиюся.

– Давай.

Крижана вода оживила. За широким столом знайшлося місце навпроти дядька Сашка.

– Всі зібралися? Помолимось.

Встали. Дядько Сашко дякував за їжу, за те, що живі й здорові пережили день. Я дивився під ноги й згадував маму, тата, бабусю, діда, наші веселі вечері з історіями й сміхом. Очі щеміли й хотілось пити.