Володимир Кошелюк - Green Card

– Пішли в кабінет!

На скляних дверях табличка: «Mr. Antonenko – Director». Невелика кімната з дерев’яним блискучим столом. У кутку американський прапор. М’яке шкіряне крісло, два стільці для відвідувачів. На столі сріблястий ноут.

– Отут працюю. Фірма невелика, але немає дядька над головою. Що хочу, те й роблю.

– Прапор обов’язково має бути?

– Це нагадування. Я підкоряюсь законам держави, вона дає захист, можливості. Сюди приїхали, в кармані п’ятсот доларів на п’ятьох і віра в Бога. Тулилися в братів з церкви в одній кімнаті. Потім вступили в програму «Велфер». Платять на їжу, за умови, що ходиш до школи, вчиш англійську. По вісімдев’ять годин учились.

Аж як пройшло місяців дев’ять, сказали: годі, йдіть працювати. Жінці роботи не було, батько з матір’ю старі. Один я зостався. Де тільки не робив. На стройці, пошту розвозив, у піцерії посуду мив, тільки б долар урвать. Спав по два-три часи. Тоді влаштувався тракістом, ну, водієм грузовика. Крутив «бублик» чотири роки, поки не стягся на своє діло. Тепер маю сімнадцять траків і більше тридцяти людей персоналу.

– Де ж ви взяли гроші?

– В Америці просто. Не треба видумувати якісь схеми. Не так, як в Україні. Хочеш справу відкрити – будь ласка. Поможуть, піддержать, тільки роби.

– А податки і все таке?

– Все є, але по-людські. По справедливості.

Дядько Сашко сів за стіл, клацнув маленьким пультом. Широкий кондиціонер помалу відкрив заслінку й дмухнув холодним повітрям.

– Літом у Каліфорнії без кондишена не проживеш.

– Ага.

– Підождем трак та й махнем до Сан-Франциско. Подивишся штат.

– Добре.

Дядько заглибився в папери, зрідка бликав у ноут, щось записував, підкреслював. Я почувався п’ятим колесом до воза, сидів мовчки й зирив по гладеньких стінах.

Так розважались хвилин сорок, аж поки в двері обережненько не постукали.

– Можна?

– Віталік? Заходь.

– Пані Лучкова сказала…

– Треба в Сан-Франциско зганять. Мені по ділах, а Дену прогуляться.

– Харашо. Пішов заводить.

– Давай.

Здоровенний блискучий трак повагом виповзав з воріт, наче добряче вгодований удав. Ми колихались на пругкому сидінні. Огляд такий, ніби сидимо на горищі невисокої повітки. Всі авто шмигали десь унизу. Віталік розслаблено тримав велике кермо. З динаміків торохтіла американська попса. Дядько Сашко мовчки колупався в пузатій синій папці з цупкими палітурками. Гладенька дорога з жовтою розміткою, блискучі авто, чиста обочина. Ми вибрались за місто й гайнули по хайвею.

Глупої ночі дістались додому. В будинку спали. Втомився, як собака. Цілий день на колесах – пекло. Не бачили нічого, крім довжелезних складів, решітчастих воріт, охоронців, вантажників. Приїхали, розгрузились, поїхали. Загрузились – рушили. Я з Віталіком увесь час у кабіні, дядько Сашко на переговорах. Затерпли спина й зад. Тільки раз удалося десять хвилин розім’ятись. От тобі й Сан-Франциско.

Наступні два тижні пройшли, як частини одного безкінечного дня. Таня порядкувала по хазяйству, їздила по магазинах, забирала дітей, ходила до подруг.

Я нипав домом, дивився телик, зрідка заходив у «нет», валявся в ліжку.

Єдина розрада – бігова доріжка, що петляла в чепурному парку метрів за триста від дому. Бігав щоранку, по два-три кілометри, віджимався, підтягувався на турніку. У форму повертатися тяжко. Добре, хоч пузо спало. Вправи допомагають викинути погані думки. Особливо турнік. Тягнусь, аж жили тріщать. Руки болять у ліктях, але вже дванадцять разів. Після турніка – кілометр підтюпцем.

Скучаю за домом. Яке щастя – отримати мейл. Пишуть, що скучили, чекають. Треба наважитись. Тут або додому? Я почувався ніяково в сім’ї цих хороших людей. Що далі робити? Грошей лишилось рівно на квиток. Зрозуміло, що не можу сидіти на шиї місяцями. Шукати роботу? Де і яку? Проситися до дядька Сашка? Соромно. Та й він мовчить. Я почав складати речі.

На вихідних поїхали в даунтаун. В дядька Сашка видався вільний день, і мені вирішили показати всі цікаві місця. Почали з резиденції губернатора. Вона скидалася на Білий дім. У просторих залах був музей. Збереглись кабінети з усім причандаллям з початку двадцятого століття. Гарно запам’ятав один, з обстановкою 1906 року.

Пройшовшись темними коридорами й залами, пішли на вулицю.

– Давайте в Олд-Сакраменто. Там гарно. Якраз і пообідаємо.

Таня тримала за руку Машу, дядько Сашко – Дашу. Нік плівся позаду. Я озирався навкруги. Як же гарно! Чистенькі вулички, мало авто, зелені сквери. І секвойї. Здоровенні, розлогі. Між ними прямокутники підстрижених кущів, газони. Розлогі стрілки папороті. В затінку монумент – «Сестри милосердя». Жінки в халамидах, одна пригортає хлопчика, інша схилилась над лежачим. Під товстою секвойєю камінь з табличкою: