Володимир Кошелюк - Green Card

– Привіт, синку, бажаєш послужити батьківщині?

– Я…

– Далекі краї, хороші гроші й купа загорілих дівчат – ось що таке служба в Корпусі.

Я не встиг і кліпнути, як дядьки взяли в оборот.

– Бачу, ти міцний хлопець. Дванадцять тижнів – і станеш залізним мужиком. То як?

– Ну…

– Тримай. Прийдеш у центр й запитаєш сержанта Нешвіла – це я. Думаю, домовимось.

– Добре. Дякую.

Я стис слизький буклет і вперіщив до авто. Тані з дітьми ще не було, а дядько Сашко спокійненько посапував на сидінні.

– Нагулявся?

– Ага.

– А чо захекався?

– Душно надворі.

– Тут літом без кондішена можна згоріть.

Дядько й далі розмугикував про жару, кондиціонери, басейни, та я того не чув. Ногу пік буклет, складений удвічі й прихований на самому дні кишені. Ледве доїхав. Швиденько перекусивши того-сього, я заперся в кімнаті. І поки не виключився, розглядав блискучий флаєр з глобусом, якорем і орлом.

Чотири смуги, дерева на узбіччі. Авто летять суцільними потоками. Поворот, парковки з двох боків. Дядько Сашко втирає піт.

– Добре подумав?

– Цілу ніч.

– Шо я твоїм скажу?

– Нічого. Ні моїм, ні своїм.

– Брехать?

– Своїм скажете, що помогли влаштуватись у ресторан, а моїм… моїм, я сам скажу.

– Якось неправильно це все. Ти до нас приїхав, а виходить – не помогли, тільки…

– Усе нормально. Якби не ви, не ваш лист… та й узагалі… Я вам дуже вдячний за все. А це… Сам вирішив. Сам.

– Харашо. Зроблю, як хочеш. Тільки ж дивись там. Бо нам не простять.

– За це не переживайте. Не загублюсь.

– Ну, Бог тобі в поміч. Давай!

Жарко. Піт лоскоче спину. Ось тобі й «4090 Truxel RD», як зазначено в буклеті! Йду далі. Модерний двоповерховий будинок. Білий, тільки на кутах сірі вставки. Великі вікна. Збоку від входу білий щит з округлими краями, росте, ніби із землі. Зверху цифри – 4090, нижче напис – «Marines». Трохи далі, на газоні височенний тонкий ліхтар. Під ним кущ – рослина з пишним розлогим чубом. Ото й усе.

Піт затікає в очі, шкіра вкрилась мурашками. Пластикові двері. Шумить вулиця. Я підтяг наплічник і відчинив двері.

Кабінет. Чоловік з волячою шиєю роздивляється мої документи. На ньому сорочка й краватка, на рукаві нашивки – декілька ліній клинцями вниз.

– Скільки ви в Штатах?

– Трохи більше місяця.

– Як дізналися про «recruit station»?

– Біля маркета бачив двох солдат. Пропонували буклети. Я й узяв.

Дядько скривився, наче муху ковтнув.

– Пройдіть он у той кабінет. Ви маєте здати AFCT [14] Armed Forces Classification Test – тестове завдання, за допомогою якого визначається рівень інтелектуального розвитку новобранця в армії США. . Далі продовжимо співбесіду. Або ні.

Завдання виявились зовсім неважкі. За півгодини закінчив. Ще хвилин двадцять чекав.

Той самий кабінет.

– Я сержант Паверс. З тобою можна мати справу.

– Я радий.

– Радий, сер.

– Вибачте. Радий, сер.

– Звикай. Це морська піхота, синку. Тут із шмаркатих патлатих мудаків роблять залізних мужиків.

Сержант говорив повільно, але багато слів я не до кінця розбирав, тільки здогадувався. Якісь матюки, мабуть.

– Так, сер.

– Ти добре розумієш, що я говорю?

– Так, сер. Майже.

– Добре. Ти цікавий хлопець. Закінчив університет, маєш грин-кард. Хочеш стати морським піхотинцем?

– Так, сер.

– Ти обрав правильний шлях. Ми – сім’я. Колишніх «marines» [15] Морські піхотинці (англ.). не буває. Корпус допоможе реалізуватись. Ось я – служу понад двадцять років, відвоював в Іраку. Зараз навчаюсь заочно, Корпус оплачує. Якщо не закінчу, доки служу, отримаю гранти. А світу скільки побачив: пляжі Каліфорнії, Гаваї, Філіппіни. Засмаглі дівчатка з великими буферами. Плюс гарні гроші, бонуси.

– Коли мене зачислять, ну, остаточно приймуть… сер?

– Маєш на увазі рекрут-табір? Якщо остаточно вирішив, я передаю документи в MEPS [16] Military Entrance Processing Station – організація комплексного обслуговування Міністерства оборони США. на базі Кемп-Пендлтон, а там, якщо все пройдеш, підпишеш контракт. Є де переночувати?

– Ні, сер.

– Тоді переночуєш у мотелі разом з іншими рекрутами, завтра відправка. Йди на вихід, там усі збираються.

– Добре, сер. Дякую.

– Щасти, синку.

Та ніч минула тяжко. Мене поселили в кімнаті з двома мексиканцями. Або пуерториканцями. Вони весь час торохтіли по-своєму й заливались пивом. Пропонували й мені, проте я лиш головою похитав. Вони скоса зирили, гикали, далі закурили. А я відвернувся до стіни, влігшись на постіль з ногами. Я нервував. Особливо як зайшли їхні земляки.