Володимир Кошелюк - Green Card

Але розмір – то таке. Головне – три жирних слова – вашу візу схвалено!

Ілюмінатор плаче. Великі краплі, наче поважні слимаки, ковзають товстенним склом. Поряд сопе огрядна афроамериканка. Внизу метушаться люди. Бігають під черевом літака, ганяють на маленьких вертких машинках. Мурашник. Густі нитки дощу обплутали постаті, замотали лиця, яких і так не видно через бахматі капюшони дощовиків. Злива затишно воркоче, хилить на сон. Удивляюсь крізь запотіле скло – суцільна сиза паволока. От тобі й Амстердам, «місто червоних ліхтарів».

Літак вібрує. Жіночий голос просить пристебнутися. Поштовх – будівлі, наче літаки, йдуть поруч, не обганяють. Гуде так, наче добрячий джміль заліз у вухо. В животі все перекинулось, шлунок впав і підстрибнув до самої горлянки – земля попливла. Здоровенний аеробус розірвав темні шмаття хмар, піднявся над дощем. Люди заметушились, вмощувались, знаходили забавки. Я сидів, утиснувшись у спинку. Щелепи нили, пальці посиніли біля нігтів. Навколо лише англійська. Сусіди ліниво перемовляються. Досі не вірю. Невже це справді – я лечу в Америку?

Холод усередині, весь час потію, руки дрібно тремтять. Тітка поряд гортає якийсь релігійний журнал.

Треба й собі чимось зайнятись. П’ятнадцять годин – не жарти. По телевізору американське шоу – мужик на сцені, якісь діти бігають туди-сюди, глядачі сміються.

Упираюсь потилицею в крісло. Чую тягар на шиї – товстий ланцюжок натирає шкіру. Торкаюсь дивної плетінки. Бабуся дала. Ввечері перед від’їздом. Товстий срібний дріт закінчується стилізованими вовчими головами, що тримають у пащах кільце з… то павучок, чи що, – не знаю, як назвати вісім перехрещених ліній із загнутими кінцями, покритих чудернацькою в’яззю.

– На, осьо, надінь.

– Це що таке?

– Надівай. Твій тато ввесь Афган з ним одбув.

І батько мій войну пройшов. Це ше од баби моєї.

А в неї то хто зна откуда.

– Ба, хіба ж я на войну іду? Проїдусь туди-сюди, побуду трохи та й додому.

Бабуся міцно обійняла мене. В очах стояли сльози.

Так ми й сиділи.

В ілюмінаторі океан. Куди не глянь – вода. Безкрайня синя пустка. Відчуття, ніби стоїш на місці чи то висиш на місці. От були б мої фарби. Та все дома.

І на чорта воно мені все оце здалося? Не сиділося дома, придурку?

Липкий піт виступив уздовж хребта. Потужний кондиціонер гнав хвилі прохолоди, а я потів. Серце бахкало в скронях. Треба шось робити, бо й Атлантику не перелечу. Буде добре діло – зустрічали земляка, а вивезуть мерця у целофані.

Усе, харош. Глибоко вдихаю, вмощуюсь – летимо.

Земля горить. Купи яскравих вогників пробивають темінь, складаються в довгі гірлянди. Літак гуде, аж крісло тремтить. Ремені міцно тримають поперек і груди. У салоні тиша. Люди вдивляються в ілюмінатори, десь у хвості пискнула дитина. Вогні збільшуються, сліплять, огортають літак рідким світлом. Закладає вуха, гіркий клубок стримить у горлянці. Стає світло, як удень. М’який поштовх – сіли.

Люди заворушились. Аплодисменти. Клацають ремені, кожен пробирається до дверей. Моя попутниця, наче крейсер, випливла до виходу, відтискаючи пасажирів могутнім бюстом. Я прилаштувався позаду. Ступивши на трап, відчув лавину запахів. Навіть із зав’язаними очима відчувалось – закордон. Метким автобусом дістались аеропорту. На контролі дебелий чоловічина у формі. Жінка за комп’ютером.

Простягаю пузатий конверт. На цупкому папері змазані плями моїх вогких пальців. Пачка паперів, закордонний паспорт. Офіцери уважно додивляються, швидко перемовляються. Дрібні краплі поту виступили на верхній губі, страшно лоскочуть під носом, а я не смію навіть руки підняти. Нарешті червонощокий прикордонник піднімає на мене очі. Рудий пушок на середині голови й сірі круглі очі.

– Welcome to the USA!

– Thank’s.

Здерев’янілими ногами я дибаю далі, притискаючи паспорт і маленький шматочок пластику – слизьку перепустку в американську мрію.

Скажене тлумисько підхопило, понесло лискучими залами крізь скляні двері, повз ряди крісел з сонними, закучмареними людьми. Отямився лише на вулиці.

Повз фуркали ошатні авто. Пахло пилюгою, бензином і ще чимось чужим, пряним, від чого крутило в носі.

Оце люду, аж очі сльозяться. Таксі ганяли, випльовуючи одних і відразу ковтаючи інших клієнтів. Де ж я знайду того Сашка? Хоч і домовились, та все ж…

– Прівєт!

Я мало не впав. Невисокий щокатий дядько в темній футболці щиро либився.

– Що, злякався, земляче?