Володимир Кошелюк - Green Card

– Должны успеть на рынок.

– Ма, хочу в Макдональдс!

– Посмотрим.

– Ну, ма-а!

– А я хочу на горки.

– Пошли скорей!

– Зай, может, сначала в магазинчик заедем? Тот, что я говорил.

– Ты задолбал уже своими крючками и мормышками. Пока не отоваримся на рынке, никто никуда не поедет.

– Ну, зай…

Мила сімейка. Притулився до стіни. Три години. Нічого не хочеться. Отак би й сидіти. Натовп розсмоктується. Заклопотано бігають лікарі з теками паперів. Більшість знайомих розповзлися по чергах. Я сидів. Іти до метро, кудись їхати, блудити там пару годин, повертатися назад – хай воно сказиться. Краще посиджу.

Час минув швидко. Витріщаючись довкола, потім, подрімавши з півгодини, досиджую потрібного часу. Три години – збираються люди. По звичці швиденько збиваються в чергу. Але тут облом – будуть викликати персонально, за прізвищем. Діло йде швидко.

Ніхто не горланить. Люди напружено вслухаються. Більшість виходять, та де там, вибігають, притискаючи конверти до грудей, швиденько зникають на сходах. Двійко вийшли без нічого, не дивлячись навколо, чвалають геть.

– Денис Раш!

Ноги тремтять мілкою дріжжю, під пахвами й по спині потекли липкі струмочки. Зайшов.

– Результати медосмотра. Запечатанный конверт для интервью в посольстве. Там скажут куда. До свиданья.

– То я можу йти?

– Да.

– І все нормально з медоглядом?

– Да, да. Можете спокойно идти на интервью.

– Дякую. До побачення…

Не пам’ятаю, як дістався метро, їхав на «Видубичі». Оклигав лише в автобусі. «Ікарус» смикнув, засмерділо гальмами – рушили. За Козином я відключився.

Темрява. Паніка. Проїхав зупинку! За якусь мить облився холодним потом. Ледве видобув телефон.

Фух! До села мінімум година. Швидко набираю номер.

– Алло, ма.

– Чого не дзвониш, ми тут усі з ума сходимо!

– Все гаразд, ма, я пройшов. Їду.

– Слава Богу! Ждем.

Телефон бликнув і погас. Лишився останній крок. Інтерв’ю. Меньше місяця, і я точно дізнаюсь – так чи ні. Страшно. Але це буде не зараз. Не зараз.

Лишалась дрібничка – куди їхати й де жити в Штатах. Повзаючи по різних форумах, виявив – обов’язково спитають – до кого їду, де планую зупинитись на перший час. І про що тільки думав, вбухуючи такі гроші в медогляд? Думки не давали спокійно жити.

Та рішення прийшло несподівано. Сиджу якось, кисну, по сайтах брожу.

– Денис!

Бабуся. Чого там треба? Я ж усе зробив.

– Денисе, іди сюди.

На лавці біля криниці сидить бабуся і якийсь дід.

– Оце мій онук.

– Добрий день.

– Добрий день. В Америку зібрався?

– Ну да.

– Що думаєш там робить?

– Не знаю, треба подивитись. Хто зна, що воно буде, все одно не знаю, куди їхать, так що…

– Мені оце Соня все розказала. Я з бабою і дітьми п’ять год, як до Сакраменто перебрався. Якщо хочеш, ми запрошення зробимо, поживеш у нас, обдивишся, а там видно буде.

– Я даже не знаю, як…

– Канєшно зробіть – що ж він сам буде робить.

– Буду дуже вдячний.

– Ми з твоїми давно дружимо. Ніколи не забуду, як Соня виступала на правлінні перед тим, ну… І як з Василем передачі носили… Та ну його. Як згадаєш…

– Хай воно сказиться, не згадуй, Ваню.

– Харашо тоді, піду. Ось тут на бомажці телефон, і ще щось син написав – якась пошта. Получите запрошення, обізатєльно подзвоніть. Ми з Марією ще погостюємо.

– Добре, Ваня, спасіба тобі.

– Дякую вам.

– Та що там. Дзвоніть.

Дідуган встав. Одного зросту зі мною, сухий, в простенькій тенісці й легких штанях. Потиск такий, що пєястук хруснув. Стареньке авто рикнуло на шляху, вибираючись із вузенької вулички.

– Це хто такий, ба?

– Іван Антоненко. Робила з ним на вівчарні. Помниш, він колись приходив.

– Хто його зна.

– Він штунда [5] Штунда – народна назва протестантів в Україні, новонавернених з українців, а також інших національностей, окрім німців. Назва охоплювала вірних різних течій євангельських християн: п’ятдесятників, баптистів, адвентистів, штундистів тощо. За радянської влади групи штундів зазнавали постійних переслідувань. . І мати його така. А в Совєцькому Союзі знаєш, як було? Ще й люди, як собаки, одно на сміх піднімають та всякі штуки докладають. А я з ним, і дід також, всігда по-харошому. Даже як посадили, то і в тюрму їздили, провідували.

– Він що, сидів?

– На п’ять год, падлюки, посадили.

– За що?

– Бо штунда. На собранія не ходить, діти галстуки не носять. І все таке.

– А вам же нічого не було?

– Еге, не було. Тягали без кінця, як не до парторга, то до голови. Даже в райком визивали.