Володимир Кошелюк - Green Card

Діти дивились широко розплющеними очима – цікаво, мабуть. Ось дають слово майбутньому класному керівнику. Виходжу на прохід і тут голос за спиною – що це нам за пацана привели? Червонопикий дядько презирливо кривить товсті, наче вареники, губи. От вам і «добро пожаловать, молодая смена».

– А ти чого чекав? Доріжку червону простелять і кланятись будуть?

Тато перемкнув канал. Ми сиділи на дивані. Підкріпившись, я виклав усе, що думаю про школу, дітей та їхніх батьків.

– Не треба мені доріжки. Хоч би…

– Хоч би що? Ти запам’ятай: якщо дитина гарно вчиться, значить, вона сама розумна, якщо погано – винен учитель. Ми для батьків використаний матеріал. Корисні тільки тоді, як треба. Перестанемо бути корисними – навіть здоровкатись не будуть. Звичайно, не всі, але більшість.

– Що ж робити?

– З дітьми працювати. Шукати спільну мову.

– Ці все одно гавкатимуть.

– Не звертай уваги. Робота така.

Легко сказати. Треба заспокоїтись. Один ти в мене друг лишився. Старенький комп моргнув зеленою лампочкою. Що ж його запустити першим? Та що – «Кому Вниз».

Тепер Укрнет. Президент… Уряд… Рада… Все стабільно. Стабільно погано.

Слова різали по живому. П’ять років тому ми гадали – все, прийшов той, що виведе нас з цього глибокого аналу. Ми раділи. Сподівались. А вийшло ось як.

Усе марно. Забув про випускний, про школу. Слова падали, ніби краплі на лоба. І заради чого мій прадід ловив дрижаки в Холодному Яру, морозився в Архангельську і сконав, як пес під тином, у тридцять третьому, відмовившись входити до колгоспу?

Прабабуся дожила до дев’яноста двох й багато оповіла. Я все запам’ятав. І очі тата, як ніяково кладе на стіл прямокутники паперу – купони. І руки бабусі й дідуся, що сорок років відпахали на фермі, кожен день встаючи в чотири ранку і приходячи вночі. За це отримували мізерні копійки й презирливе «калхозніки», від містян, які й гадки не мають, де бралися продукти на полицях їхніх чистеньких магазинів. Скоти. Який народ, така й влада. І це справедливо…

Усе. Злість мене, мабуть, розірве. Плейлист далі.

Ще треба прибрати трохи, бо навколо компа піраміди з паперів, книжок. Так, це в сміття, це теж, а це що? Аркуш, друкована таблиця, якісь цифри… А, лотерея. «Green Card». На утилізацію…

…Темно. В роті наче хто піску насипав. Оце так приліг на хвилинку. Динаміки мурмотять. Пити хочеться, вставати – ні.

Скільки ж воно годин? Монітор темний, тільки кнопка мигає. Поворушив мишкою – 2:30. Нормально. Для «сови» саме те. Інтернет поманив, а я й не впирався. Сайт за сайтом, сторінка за сторінкою. То те, то се, півгодини й немає. Плейлист спочатку.

«Кому Вниз» я слухав завжди. Пам’ятаю, як уперше побачив Андрія Середу. Початок грудня, стою на пероні «Лівобережної». Пронизливий вітер у лице. За півгодини мають початись пари. Не знаю, чому тоді був один, без друзів. Народ біг, товпився, безкінечним потоком лився через хисткі двері.

Я тупився в простір. Нарешті зашумів потяг. У лице пурхнув вихор. Аж ось до краю платформи підходить кремезний чолов’яга. Весь у чорному, в армійського штибу черевиках. Мене наче хто приском обсипав. Натовп заніс у вагон – стою майже впритул до нього. Дай ще придивлюся. Та ні, таки ж він. Я терпів до самої «Театральної», потім торгнув за рукав:

– Вибачте, ви Андрій Середа, лідер «Кому Вниз»?

– Так.

– Я ваш великий шанувальник… я… я дякую вам за музику!

– Дякую і тобі.

Він потис мені руку. Якусь мить ми стояли мовчки, тримаючись за поручень. Колеса завищали – потяг гальмував. «Обережно, двері відчиняються!»

Середа вийшов останнім. Перед самим порогом обернувся:

– Щасти тобі!

Метушливі люди оминали кремезну постать, швиденько вискакували на платформу. Я проводжав очима кутастий силует, доки вікна не закрила тьма тунелю…

Колонки тихенько буркотіли, монітор бликав, затягуючи у безкінечний світ.

Така зустріч – наче виграш у рулетку. А я за все життя навіть гривні в лотерею не виграв. У карти взагалі не сідаю – щоб не робив, програю і край. Знову новини на сайтах. Серед іншого: «Закончилась очередная диверсификационная лотерея на получение грин-кард, которую проводит правительство США».