Володимир Кошелюк - Green Card

Та що ж це таке! «Информация только на официальном сайте…»

Зараза, навіщо? Але палець клацнув автоматично – і ось синя смуга, біле тло й білоголовий орел зліва зверху. Добре, що тут треба далі? Просять увести прізвище, рік народження, унікальний номер реєстрації, код аутоін… чогось ще. Так, а де ж дані? Мабуть, на тому листку, що я викинув.

Хай йому! Лізу розгрібати сміття. Трохи розгладжую пожмаканий папір. Ага, ось. Наче все правильно. Що ж – «submit».

Якась мить – і з’являються синенький орлик у кутку й багато тексту. Як завжди, пролетів. Аби виграв, було б коротко й великими літерами. А тут… Диви, як увічливо відмовляють: «Dear Denis… You have been randomly selected… Що? Ану зачекай… Selected! Вибраний! For fUrther processing… Що ж це виходить?

«You have been randomly selected for fUrther processing in the Diversity Immigrant Visa Program…» [4] Ви були випадковим чином обрані для подальшого співробітництва в рамках імміграційної програми…» (англ.).

Асфальт плавився. Автобус повз, тяжко борсаючись у смердючому місиві. Подорожній букет ароматів забивав віддих. Відкритий люк не допомагав. Гаряче повітря фугувало, ніби з печі. Липкі ручки крісел, розмазана жуйка на спинці переднього – дорога в столицю.

– Закройте люк – дует!

– Ви що, охиріли? Ми тут подавимся!

Мордатий дядько, утираючи рясний піт, намагався повернутись, глянути на «уїбана, що хоче задихнутись у цьому гробу». М’яке теливо притискає до вікна. Зиркаю назад – поважна тітка в білій шляпі міцно стисла губи. Дядько всівся.

– І так поти ллють, а воно, сука, ще й гавкає.

Я мовчу.

– Ти робить чи на учобу?

– Вчиться, – брешу, щоб одчепився.

– А я робить. Елєктріком на дачах.

– Понятно.

– Така жизнь собача. Вкалуєш тижнями, прилетиш додому на той вихідний, не знаєш за що хвататься. І що зробиш? Сім’ю треба держать.

– Це да.

– Як подивився на тих підарів. Де вони таку грошву беруть? Оце робив у одного. Гарний заказ. Доміна, що елєватор наш. Дивлюсь, щось везуть. Вигружають, аж воно дерева. У таких здоровенних горшках, що хер утрьох обнімеш. Хлопці казали, аж з Італії притаскали. Уявляєш? То для нього ті гроші, що мені платить, – це сміття.

Я мовчав. Дядько ще побурчав, посовався й затих. Через якусь мить носом завів таку симфонію, аж чуб ворушиться. Скоро Кагарлик. Останні тижні чортячою круговертю ганяли в голові, стикаючись, розбиваючись на дні й години.

Ту ніч не приліг і на хвилинку. Виграти грин-карту! Ледве дочекався ранку, щоб поділитись радістю. Батьки слухали мовчки. Ейфорія вивітрилась.

– Як же школа? Вже домовились з директором.

– Ще невідомо, візьмуть чи ні.

– Як це невідомо? З класом познайомили, в кабінет водили – і невідомо. Ти придумав чортзна-що, хочеш мене геть доконать?!

Мама вибігла з кімнати. Тато мовчав, уважно вивчаючи руки. Я тяжко сів поряд. Так і сиділи.

Цілий день уникав домашніх. Робив, що треба, але без розмов. Бабуся дивно зиркала, проте поводилась як завше. Так і день пролетів. Увечері поспішив забратись у кімнату. Безкінечно крутилась «Не нарікаю я на бога». На компі одна вкладка – форма анкети DS-260. Заповни – і ти включився в гонку за перепусткою у країну мрій. Що робити? Послати й забути? Руки спітніли. Гори воно все вогнем… Швиденько ввів прізвище, інші дані. Добре, що завжди любив англійську й навіть був здав TOEFL на 110 балів. Ось і все, відправив. Я так хочу. Постіль рипнула. Мене аж тіпнуло. Тато.

– Що ти тут?

– Нічого. Анкету заповнив та відправив.

– По-справжньому рішився?

– Да.

– Що буде, як получиш?

– Не знаю, чи дадуть, це не гарантовано.

– А якщо все-таки?

– Даже не знаю. Хочу попробувати. Зробити щось сам, так, як хочу.

– Чого од нас ховаєшся? Ми що тобі, вороги? Пішли.

У прихожій сиділи всі. Дід почав:

– Розкажи нам гарно, що воно таке.

– Я виграв у лотерею документ, який дозволяє жить в Америці. Але його треба оформить. Хочу спробувати.

Мама сиділа, обхопивши голову руками. Бабуся чогось осміхалась.

– Що ж це воно буде? Куди поїдеш? По що? Як тут буде робота?..

– Ану цить! Чого рюмсаєш? Я на карти кидала, все добре буде. Судьба його підступає. А перед долею ніхто не встоїть. Я думаю так: як рішився – роби.

А ми всі разом щось придумаєм і поможем. Так я кажу, старий?

– Чорт його знає. Вже ж великий, не прив’яжеш. Попробуй, може, повезе. Розказував я тобі про свого двоюрідного діда? Гарний був портний, жиди його примітили і взяли з собою в Америку. Ше до революції. То він оттуда карточку вислав, та, що в нас лежить, бачили, в якому костюмі? Правда, його любовниця американська застрелила, ну то таке…