Володимир Кошелюк - Green Card

Відчуття душної комірчини, де ніколи не відкривали вікна. Дух старих паперів, ганчір’я. Благенький лінолеум у дірах, з яких пурхає сухий цемент. Зелені штори похнюпились брудними зморшками. Директор усе говорив і говорив, але далеко й нерозбірливо. Я пройшовся між облуплених парт до запилюженої шафи, що закривала задню стіну. Між дверцятами стримів шмат складеного паперу. В широких смугах сонячного світла ганяли рої порошинок, ніби дрібненькі кляті бджоли.

– …З батьками треба балакать, а то, сам знаєш, у нас нічого немає. Поки стяжку на поверхах зробив і лінолеум постелив, обходив стільки, що…

Тато кивав, оглядаючи клас круглими очима. Я закінчив оглядини. На торці вчительського столу кривіло вирізане слово «бля». Всі почуття в трьох літерах.

Разом зійшли на перший поверх. Суцільні лабіринти. Натовп дітей, які верещали, лупили одне одного, ревіли або реготали сміхом демонів. Тут початкові класи.

– Лишаємось на зв’язку. Думаю, продовжимо співпрацю.

– Сподіваюсь.

Потисли руки. Директор пішов. Ми лишились серед шумної круговерті.

– До Віри зайдемо?

– А ти знаєш, де її клас?

– Туди далі.

– Пішли.

Тьотя Віра зустріла усмішкою. Скільки її знаю – завжди лагідна та усміхнена.

– То що, Сергію, балакали?

– Балакали. Поки наче нормально. Побачимо.

– А тобі як, Денисе?

– Не знаю ще.

– Про класне керівництво нічого не казав?

– Та ні.

– Це бабське радіо передає. Хоче поставить тебе на п’ятий клас.

– Не знаю. Даже балачок не було.

– Це щоб мав на увазі.

– Тепер знатиму.

– Нічого, головне влаштуватись.

Опецькуватий малий підлетів іззаду.

– Віро Павлівно, а Артьом матюкається! Каже, щоб я не пи…

– Так, не повторюй! Артьом, ану йди сюди!

– Добре, Віро, будемо йти. Передавай своїм привіт.

– Спасибі велике. Ви тоже Тані, дєдушці з бабушкою.

– Спасибі.

Діти репетували. Ми пробирались, ніби крізь окріп.

Це божевільне тлумисько злилось в єдиний звук, єдине лице.

У машині – сауна. Відчинили двері, трохи провітрилось. Рушили. Мовчали цілу дорогу. Легенький вітерець холодив щоку, забирався під сорочку. Я здригнувся. Стільки всього за раз. Як працюватиметься? Дадуть клас. Що мені з ними робити? Ет, що там думать наперед, хоч би ще на роботу взяли.

За стрункими тополями показався облуплений дороговказ. Ось і село.

– Що думаєш?

– Не знаю, все змішалось.

– Це нормально. Я он приїхав у геть чуже село. Просто не буде, але треба втягнутися.

– Клас роздивився? З чого там починать?

– Потроху все зробиться. Головне почати.

Топік сумував. Сумував, як з двору їхала машина. Сідав біля хвіртки, дивився на дорогу. І ганяв перед двором, ще як і звуку ніхто не чув. От і тепер цибав мало не до пояса, літав кругами навколо, обіймав лапами ноги.

– Подиви, халєра, що робить.

– Зрадів.

– То що там?

– Пішли розкажу.

Бабуся обтерла руки об фартух, поставила відро з пійлом. Дід сидів у літній кухні й бурчав на радіо. Приймач хрипів, кректав, вищав, але не говорив.

– Прибули? Розказуй.

– Та що там розказувати. Прийшли, побалакали з директором. Подивились клас.

– А чого такий сердитий?

– Хтозна, що ще воно буде.

– Все буде як треба. Мені сон гарний наснився.

– Та з твоїми снами…

– Диви, а чого це ти, старий? Крути отам своє.

– Крути… Його що крути, що не крути – не чуть ні чорта.

Я вийшов. Настирлива бджола деренчала над вухом, лізла межи очі. Пишна яблуня ніби обіймала повітку, закриваючи обтріпані стіни ніжно-рожевим цвітом. Підійшла мама.

– Де була?

– Ходила на той город. Як пройшло?

– Не знаю. Побалакали, показав клас.

– А як у класі?

– Все запущено. Хтозна, що робить і з чого починать.

– Нічого, аби на роботу влізти.

– Побачимо.

– Чого «побачимо»? Місце є, з директором балакали. Все буде, як ми задумали.

– Ага. Піду перевдягнуся.

Цілий день ходив у тумані. Школа, діти, клас, директор – чортова круговерть не давала спокою, кип’ятила мозок. У голову ніби хтось загнав голку, і вона мандрувала від ока до скроні, від скроні до горлянки. Комп’ютер бурчав цілу ніч, ганяючи плейлист по колу.

Ранок. Підйом. Сніданок. Допоміг по господарству. Зустрів корову. Відігнав. Обід. Посидів біля компа. Почитав. Турнік. Насилу віддихався. Зустрів корову. Вечір. Комп. Спати. І коло повторюється.

Ремонт закінчився. Дірка в стіні зникла. Груби блискотіли новенькою плиткою, комірчина сліпила сантехнікою, перетворившись у ванну.