Володимир Кошелюк - Green Card

– Встав? Сніданок ще вариться.

– Піду пробіжуся.

На дивані вмивається Кузьма. Треба й собі. Крижана вода обпалила вид, заколола тисячами голок. Аж очі відкрилися, можна і розім’ятись.

Ставок дихає. Легенький відпар ховається між вербами. Кигикає чайка, тихеньким привидом стовбичить чапля, тільки дзьоб з очерету стирчить. Навкруги ставка десь три кілометри. Ноги швидко дерев’яніють, литки зводить – через якусь хвилину біжу ніби на ходулях. Хоча біжу – гучно сказано. Трюхикаю. Язик сохне, легені горять. Масний піт заливає очі, сохне на губах, лишає солону кірку.

Дух поту приваблює ґедзів й дрібну мошку. Гидко трясеться живіт, тріщить поперек. Я біжу. Здихаю, падаю, але не перехожу на крок. Так уже тиждень. За півроку перетворився на драглисту медузу. Намагаюсь не дивитись у дзеркало. Тепер повертаюсь у норму. Осока дряпає ноги, метушливі жаби блямкають у воду.

Ось і город. Добіг.

Гаряча вода змивала сіль, пом’якшувала шкіру, розганяла кров. Тепер на секунду холодна. Недарма колупалися в землі, прокладали труби, тягали сантехніку. Душова кабінка виблискувала глянцем, віддавала духом новенької пластмаси.

Ноги гуділи, але голова відпустила. Тіло горіло від шорсткого рушника. Посидів у кімнаті, поки висохла голова. В кімнату батьків двері відчинені, значить, тато встав. Свіжий вітерець холодив голову, лоскотав ніздрі весняним духом. Біля літньої кухні віяло стравою.

– Ге, купався? Не ганяй з мокрою головою.

– Я вже висох.

Мама насипає суп, киплячі бризки потрапляють на руку. Не зважає. Механічно розкладає ложки, нарізаний хліб. Похапцем сьорбаємо, окріп пече, осідаючи в шлунку приємним теплом.

«Комбі» трохи покомизився, проте після декількох підходів двигун гаркнув й замурмотів, посапуючи сизими вихлопами. Авто покотилось зеленим тунелем.

Райцентр нагадував столичний квартал. Десятки машин, світлофор, вервечки пішоходів. Навколо зелено, алейки й скверики відливали ранковою свіжістю. Не спіша обігнули величенький ставок й опинились на довгій тихій вулиці. З обох сторін тільки хати, далі видніються п’ятиповерхівки.

– Де ж тут школа?

– Прямо між дворів.

І справді, проїхавши метрів двісті, зауважую широку прогалину, від якої тягнеться алея до масивної школи. Здоровецькі дерев’яні двері рипнули. Гамір хльоснув по вухах. Верткими мікробами ганяла малеча, між ними простували групки старшокласників. Пронизливий сигнал розітнув галас. Дитячі потічки розтеклися в різні боки. Тиша. Аж у вухах дзвенить. Кудись простує дебела технічка з облізлим відром.

– Ну, пішли.

– Пішли.

Тато пригладив волосся. Зліва білі двері з табличкою «Секретар». Зайшли. Простора кімната. Біля вікна чепурна жіночка стукотить на затяганій клавіатурі. Два масивні жовті столи буквою «Г». Довга шафа під стіною, багато дверцят. Прямо – вузькі двері, синій прямокутник «Директор».

– Добрий день. А Вадим Станіславович у себе?

– Так. А по якому питанню?

– Ми домовлялися.

Двері прочинилися. На порозі зупинився статечний, сивуватий чоловік у шкіряному піджаці. Гостроносі туфлі блищали, широка краватка міцно тримала шию. Потисли руки. Я зайшов останній, причинив двері. Замок бренькнув. Прохолодно, у скляній шафі якісь кубки, на стінах грамоти, дипломи, фото. Облізлий сейф у кутку.

– Розповідай.

– Питайте.

– В школі працював?

– Ні. Проте, проходив практику і…

– Практика й робота – різне. Забудь, що вчили.

У школі все не так. Батько говорив – можеш наукові роботи організувати?

– Можу.

– Мені це треба. А то на всю школу ні одного учасника. За год нікого не можна заставить. Це що таке?

Я подав прим’ятий аркушик. Єдиний зв’язок з минулим.

– Серйозні видання. Сам писав?

– Так.

– Тут інакше. Треба ще й з дітьми працювати. Спілкуватись. Готувати їх. Зможеш?

– Спробую.

– Пішли, покажу клас.

Ми вийшли. Тато жмакав ручку барсетки, декілька разів витягнув і заховав телефон. Широкими сходами піднялись на другий поверх. Пройшли темним коридором, вийшли на простір. Широкі білі двері із синіми табличками. В коридорі чутно приглушений шум. Голоси учнів, учителів зливались в єдине шкільне бурмотання. Простора площадка, три виходи-входи.

Я трохи заблудився.

– Нам на третій.

Піднялися. Знову двері і табличка: «Творча лабораторія вчителя географії». Чому не просто «кабінет географії»? Розхитаний замок, облита білою фарбою подерта ручка.

– Поки що так. Треба осучаснити, так сказать, вдихнути нове життя.