Володимир Кошелюк - Green Card

Така, видно, доля – бути підсобником. Мішок «Артісану», упаковка плитки – нова спеціальність.

Дядько Василь переїхав із Закарпаття. Походив навколо груби, поцмокав.

– Сергій робив?

– Да.

– Так і в батюшка було. Кажу: зроби хоч трохи рівніше, а він – я мурую, ти рівняєш.

– То як, Іванович, щось получиться?

– Чом бись не получилось? Буде трудно, но все поправимо.

Василь Іванович не тяг резини. Постояв, помолився, тричі перехрестився та й заходився прибивати сітку. Таку дрібну, щоб «роствор держала». Я тягав відра, бігав за інструментом, придержував, подавав. Іванович витирав піт з лисуватої голови.

– Двадцять год по заробітках. В п’ятнадцять як забрав батько в Москву, так і катаюсь.

– Багато об’їздили?

– Прага, Люблін, Москва, Гомель. Був і в мадярів, в Італії підроблявся. Весь час в дорозі. Рідко коли на Різдво чи Великдень дома.

– А як вам у наших краях?

– Ще не звикся. Люди іньчі. Нічого, якось буде.

Василь мугикав пісеньку, набирав невеликий ківшик розчину і швиргав на грубу. Накидавши гарну ділянку, розгладжував шпателем і починав знову. Рука діяла наче окремо від тіла – набирала, швиргала, набирала й швиргала. Геть як шарнір. Аж в очах двоїться.

– Добрий день, Василь Іванович!

– Добрий день, Володимирович. Нехай. В мене руки грязні.

– Нічого. З хорошою людиною можна і руку замурзать. Що тут?

– Робимо. Діло йде. Вирівняємо, та й плитку ложить.

– Це добре.

– Не гризися. Все буде як годиться.

Тато ще трохи постояв і пішов перевдягатися. Василь кидав, розчин масно ляпав, шурхотів, стікав повільними шмарклями.

– Хлопці, обідать!

Мама накрила під виноградом. Молоденькі листочки вкрили алюмінієві ребра альтанки, створюючи чудову прохолоду. Поряд гула пасіка. Декілька бджіл зумкотіли над компотом. Поки мили руки, на столі виросли наїдки. Іванович віддавав шану вареникам з картоплею, гарненько підбираючи вишкварки. Ми не відставали.

– Дякую, – Іванович відсунув миску.

– Беріть ще кролика або катлєтку.

– Ні, наївся, доста. Все дуже смачне та тре робить далі.

Після обіду тато підмінив мене, так що можна трохи передихнути.

У літній кухні стояв старий диван. Гострі пружини кололи під ребра, але це ніщо проти насолоди прямої спини й витягнутих ніг. О, ще й книжка завалялась. «Ловець орлів» – давненько не перечитував, хоча колись затягав до дірок.

Індіанці навахо захопили, як і в дитинстві, тож тата я почув лише з третього разу…

Сонце добряче припікало, й вулиця мерехтіла дрібним промінням, що ледве пробивалось крізь зелений тунель. Шпоришець розправився густою щіткою.

Кукла форкала, крутила головою, намагалась лизнути зачучверений бік. Стара й розумна, не хвицала, не ганяла, витріщивши очі – раділа вийти з осоружної повітки, раділа свіжому повітрю й траві. Налигач був для годиться.

Ми йшли «припасати». Бабуся несла два плащі й невеличку торбу з водою, хлібом та салом. Прийшла пора зібрати гурток. З цілого кутка люди вели худобу на поле, на перший випас.

Ми трюхикали вулицею, Кукла хапала травичку на обочині. Не спіша перейшла асфальт, не зважаючи на авто. Вулиця петляла, довжелезні вантажівки рикали, поспішаючи до колгоспного дворища. Хоча зараз воно нагадувало військовий об’єкт. Похмурі гевали в синьому камуфляжі стояли на прохідній, пильно стежачи за в’їздом і виїздом. Колись колгосп, тепер ТОВ «Злагода».

Пам’ятаю, як дід лютився, не зумівши проникнути через «часових» з мішком зерна і без перепустки. Сорок год міг, а тепер кажуть – «дєд, вали одсюда!» Ти чула таке? – жалівся він бабусі.

Вулиця звузилась, загрузла в піску. Ноги в’язли по кісточки, з боків тяглися високі насипи, зарослі дерезою. Дощові води зробили коридор, ніби йдеш по дну ріки. Трохи під гору, поворот – і степ. Так завжди казала бабуся. Вітерець ворушив траву, перекочував духмяні хвилі, холодив обличчя. Кукла понюхала повітря, мукнула. Декілька корів ліниво обізвались. Провівши перекличку, заспокоїлась і попасом рушила вперед.

– Ба, а звідки село почалось?

– Видно, з Підлісу. Он звідти.

З гори на гору. Такий край. Ніби хтось зібгав рівнину, наче ковдру. Брижі поросли лісом, долини вкрились соковитою травою. Де-не-де бликали віконця хат, городи лисіли прямокутними латками. Людей майже не видно.

– Колись тут люди аж кишіли. Тепер тільки лиси кричать.

– А наш куток коли заселили?

– Мати казала, то були панські поля, навколо річки. Після революції землю нарізали під постройки.