– А ви?
– Все одно їздили. І як вийшов, ніхто не хотів на роботи брать, а я взяла до себе помошніком.
– Ти бач, як воно.
– Оце прошлу середу встрілися на базарі. Слово за слово, та й розказую про твої діла. Присіли коло магазіна. Іван сам розпитав і каже – поможу, хай гад сичить. Оце таке. Може, я й неправильно зробила, що полізла і зразу тобі нічого не сказала, але…
– Ти що, ба! Мене це мурижить із самого медогляду. І тут усе рішилось!..
– Ох, ну й харашо, а то я запереживала.
Оце бабуся дає, поки морочився, вирішила всі проблеми, та ще й вибачається. Тепер останній удар.
Вітер гуляв переходом. Папірці, шмаття целофану ворушились й ганялись за ногами. Жалюзі на вітринах магазинчиків рясніли графіті. Ні душі. Надто рано. «Берестейська» ще спить. Згадую карту. Тут наліво. Йду хвилин п’ятнадцять. Де ж воно? Кручу головою. Зелений дерев’яний паркан, купи каміння й цегли, мертво стримить кран – якесь будівництво. Повертаю – зоряно-смугастий прапор.
Похмурі міліціонери в чорній формі, залізна кована огорожа навколо білої будівлі. Довга зміюка черги. Прилаштовуюсь у хвості. Повільно тупцяємо вузенькою хвірточкою повз будку з міліціонером. Відкриті паспорти тремтять у спітнілих долонях. Просуваюся все далі й далі.
– С какой целью?
– Отримання грин-карти.
– Предъявите загранпаспорт.
– Ось.
– Проходите.
Кров бурхнула в скроні. В голові гатили швиденькі молоточки. Я на українській землі в США? Чи на американській в Україні? Пругкий вітерець холодить спітнілу спину. Люди тупцяли на місці, стиха перемовляючись, поглядали на масивні двері. Стою і я.
Враз на сходинці з’явився хлопчина у світлій сорочці.
– Собеседование на грин-кард с 8 до 9, подойдите, пожалуйста.
За якусь мить потяглись люди. Це ж і мені треба!
Тяжко продираюсь крізь натовп, бурмочу «пробачте», «дозвольте». Наступаю на ноги. Добираюсь.
– Приглашение на собеседование и паспорт, пожалуйста!
– Ось.
– Проходите в помещение.
На паспорті наклеєний штрих-код, з кишень викладені всі речі. Це ще не посольство. Дебелі дядьки уважно оглядають нехитрі пожитки. Металошукач, рентген, як в аеропорті, – лоб мокрий. Мобільник і ключі відправились до камери схову. Виходжу. Вузенька вуличка до великої будівлі.
Вхід. За конторкою прилизаний гостроносий чоловічок. Знову перевірка. Йду далі, але вже з номером.
Зал очікування, купа стільців, тлумисько людей. Навпроти – рядок віконець із товстим склом. Над ними екранчик. На якому твій номер загориться, туди й біжи.
Сиджу як на сковороді. Народ сновигає, наче заведений – спалах, цифри, побігли.
Десять хвилин, двадцять. Пальці тремтять. Прозора тека в масних відбитках. Роздивляюсь. Ось статечний чоловік понуро відхилився, згріб папери й швидко рушив до виходу. Поряд дріботіла невисока пишна жінка, щось питала, намагалась заглянути в лице. Чоловік тільки рукою махнув. Двері зачинились. Люди, віконця, цифри… Спалах і все по новій.
Випещена дівуля в спідниці-поясі муркотіла у віконце. Всі мужики слідкували за цифрами на екранчику. Екранчик погас. Дівка пирхнула, майнула фарбованою гривою. Стукіт підборів стих. На чорному тлі спалахнуло «25». Я примерз до стільця. Десяток кроків здалися марафоном. Суцільне скло, динамік унизу, суворий чоловік по той бік.
– Do you speak English?
– Yes, i do.
– Raise your right hand up, repeat the outh.
– O’kay.
Почуваюсь персонажем серіалу про суд. «Клянусь говорити правду»… Відбитки пальців – неприємно. Мороз поза шкірою. Чолов’яга за склом говорив швидко, наче екзаменував.
– Документи, будь ласка.
Пару хвилин стою, потію.
– Ви працюєте?
– Ні.
– Були в США?
– Ні.
– Куди плануєте їхати, якщо отримаєте візу?
– В Сакраменто, Каліфорнія.
– До кого?
– Там друзі сім’ї.
– Що хочете робити в США?
– Влаштуватись на роботу й продовжити навчання.
Чоловік щось набирає, чути клавіатуру.
– Ви говорите з американським акцентом. Мали практику з американцем?
– Ні. Вивчав сам. Мови – моє хобі.
– Ще якусь знаєте, крім англійської?
– Так, розмовляю і читаю іспанською.
Пауза. Глухе бубоніння за склом. Розмовляє з кимось. Усе, мабуть.
Я йду до метро й тримаю аркуш у руці. Власне, не аркуш, а так, половинку А4. Тхне мокрим асфальтом і шаурмою. Зустрічні оглядаються, дехто проводжає поглядом. Мабуть, через дебільну усмішку. Або папірець, який через кожні декілька кроків підношу до очей. Половинка – та де там, лише чвертка, рівненько обрізана.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу