Зоран Жмирич - Блокбастер

Становище на цій ділянці фронту склалося так, що після тривалої виснажливої боротьби за кожен метр території обидві армії закріпилися на своїх позиціях і вже не вдавалися до спроб посунути лінію фронту вперед. Це було схоже на описану в підручниках з історії «окопну війну». Протягом останнього часу тут було страхітливо тихо. Ентоні, щоденний гість усіх тутешніх населених пунктів, знав ситуацію будь-де на нашому відтинку й казав, що вже два тижні тут не чути пострілів. Війська з обох боків упали в апатію, чекаючи наказів згори – польові командири не хотіли кидати підлеглих у бій, ризикуючи спричинити нові втрати. Здавалося, і одним, і другим добре й так, як є.

У перші дні після зниження інтенсивності боїв то тут, то там ще могла прилетіти граната чи куля, випущена навмання з вікна якоїсь будівлі. Але потім взагалі все стихло. Війська нервувалися.

Серед супротивників були люди, що раніше зналися, до війни працювали разом, зустрічалися у пивницях чи на ярмарках. Марко й Марко познайомилися, бо їхні діти ходили в один дитячий садочок – той, що тепер зяяв пусткою посеред поділеного навпіл містечка. Вони були одного віку, їхні діти були однолітками. Обидва знали, що другий Марко зараз на протилежному боці, і незабаром вони стали перегукуватися. Обидві сторони вважали «свого Марко» чимось на зразок речника підрозділу, і в пообідні години біля кожного з них постійно крутилося по кілька приятелів, нашіптуючи «своєму Маркові» щонайдошкульніші лайки, щоб той крикнув їх другому.

Спершу вони жорстоко провокували один одного, вигукуючи грубі жарти про всіх і все, згодом спілкування перейшло в спокійніше русло. Вони говорили про погоду, питалися про здоров’я, обережно, щоб не виказати чогось, що противник міг би використати. Марко питав тезка, чи не холодно йому, а той відповідав, що тепло, бо у них у всіх нова утеплена пухом зимова уніформа. І другому Маркові теж не було холодно: він повідомив, що їм видали обмундирування швейцарських альпійських стрільців і кожен солдат підрозділу в кишені знайшов пачку сигарет і шоколадку. Так що Марко не був і голодний. Коли один питав, як годують, то другий відповідав, що непогано, бо у них кашоварить шеф з віденського «Ексельсіору», їхній співвітчизник, який багато років працював в Австрії. Він доброволець, і його запросили спеціально в їхній підрозділ. Прекрасна людина й ще прекрасніший кухар. Розкішно готує все, від свинячих реберець із тушкованою капустою до французького салату з вимоченою у молоці з хроном і родзинками дрібно нарізаною шинкою, а щодня після обіду кожному належить порція шварцвальдського торта. Але, судячи з розмови, і протилежна сторона не була обділена. Щодня у них печеня, а якщо не хочеться армійської їжі, то дружини радо приносять домашньої. Перед вечерею ось під’їли копченої почеревини з бринзою, але не багато, щоб не перебити апетит.

І Марко, і всі їхні товариші знали, що обоє безсоромно брешуть, але ніхто їх не зупиняв. Навпаки, слухали ті вигадані меню і ніби вірили, що ось-ось усі ці страви з’являться перед ними. Щодня по обіді Марко й Марко підходили до муру, який охоплював парк навколо садочка, і починали свої бесіди. Бійці так призвичаїлися до їхніх діалогів, що в цей час навіть не тримали зброю напоготові.

Лише коли-не-коли хтось просто від нудьги міг стрельнути у бік ворога, на що Марко сердито лаявся і сварив товариша. Кожен з них після таких інцидентів боявся, що другий перерве спілкування, але невдовзі розмови поновлювалися. Наш Марко щиро привітав тезка з другою вагітністю дружини, на що противник відповів, що як буде син, то назве його Марком. Тільки не по батькові, а на честь другого Марка. Розпитували, як почуваються діти й дружини, що вони роблять, поки чоловіки на фронті, чи всього вистачає, щоб перезимувати, і чи планують після закінчення війни лагодити дах і робити центральне опалення.

Але після двох тижнів тиші в містечку, над яким лунали тільки перегукування двох Марків, один п’яний солдат звідти випустив довгу автоматну чергу в наш бік. Саме тоді, коли наш Марко підходив до свого звичного місця для розмови, кулі перетнули йому шлях. З того боку почувся Марків голос:

– Якого ти дідька лупиш? Ще в когось влучиш!

Іще одна довга черга скосила й того Марка – поранений у ногу, він упав на землю. Спалахнула стрілянина. Кулі свистіли з усіх боків, впивалися у стіни будинків, били шибки й шукали м’яса. Поранений Марко, скоцюрблений, лежав під лавкою біля входу в парк. Коли через півгодини стрільба нарешті стихла, Марко спробував відповзти, але куля снайпера пробила йому підошву. Наші намагалися дістатися до нього, та снайпер не давав підійти ближче, ніж на десять кроків.