Зоран Жмирич - Блокбастер

Коли панотець встав і почав молебень, ми всі залишилися сидіти. Він рукою подав нам знак встати, що ми й зробили. Потім він показав, що можна сісти, і далі читав з книжки. За деякий час мені здалося, що знову треба встати, але всі сиділи, тож і я не рухався. Священик нас більше не змушував вставати – може, йому було не дуже зручно, а чи подумав, що слово Боже – якщо той існує – подіє навіть якби ми в цей час сиділи на унітазі. З усіх молитов, які він виголошував і яких ми не знали, одностайно ми казали лише «атеп».

Я крадькома оглянув присутніх. Тільки бородань повторював слова молитви. Борна, як і я, здавався геть відсутнім. Якщо нам було потрібне виправдання за незнання всіляких словечок з Біблії, тільки Борна завдяки своїй амнезії його й мав. Але священикова балаканина тривала й далі, і всім уже це набридло. Мені не сиділося, Швидкий і Черкез стали смішити одне одного дурними гримасами. Коли ми, нарешті, дійшли до благословення, священик окропив нас святою водою, помолився і закликав нас дати зброю на благословення.

Якби я на мить уявив, що хтось може зараз вчинити скандал, то поставив би на Борну – і виграв би. Усі, крім нього, поклали автомати на стіл. Ми подивилися на Борну, а він спокійно сказав:

– Я впевнений, що Бог війну вважає людською слабкістю і легко нам її пробачить. Але немає ніякого виправдання спробам утягнути його у наші війни. Це закон. Людський, Божий і природний.

Відповів йому тільки Цероваць:

– Ми не можемо захиститися законом. Нам потрібна сила. І духовна наснага.

Борна дивився на нього так, ніби не міг зрозуміти.

– Хто бореться за правду, вже має духовну наснагу.

Цероваць мотнув головою.

– З того боку фронту в лісі повно війська, яке теж вважає, що бореться за правду.

Борна відповів, як вистрелив з гармати:

– Якби не вважали – не боролися б. Як і ми.

Цероваць почав червоніти.

– Ти хочеш сказати, що між нами й ними немає різниці?

Борна не відступався:

– Ми носимо однакову форму, п’ємо ту саму ракію, молимося тому самому Богу. Можливо, десь у них теж зараз хтось отак сидить, а православний піп благословляє їхню зброю.

Цероваць поволі втрачав самовладання, хоч ще тримався.

– До чого ти ведеш, Борно?

Я спробував розрядити ситуацію.

– До того, що через п’ять років наші і їхні політики один одному потиснуть руки і знову будуть друзями.

Обличчя Церо налилося кров’ю:

– І ти смієш мені таке казати?

– Це капітан Гарденберг сказав лейтенантові Дістлу.

Церо підскочив до мене.

– Хто кому сказав?

Я зіщулився, розуміючи, що вибрав не той спосіб приборкання пристрастей. Тільки усе погіршив.

– Максиміліан Шелл сказав це Марлонові Брандо у фільмі «Молоді леви».

Я подивився на Борну.

– Борно?

Борна застиг, дивлячись на Церовця. Його голос був холодний, майже мертвий.

– Я веду до того, що однаково заздрю і нашим, і їхнім. На відміну від усіх інших, я гадки не маю, за що борюся.

У кімнаті повисла глибока тиша.

– Це моя хвороба, яку я визнаю, хоч і не розумію. Але хоч що мною керує – ненависть чи помста – це допомагає мені вижити, і для цього мені не потрібне нічиє благословення. І гріха в цьому немає.

Священик усміхнувся, лагідно глянув на Борну, перехрестив і сказав: «Amen». Борна стояв навпроти нього. Він дивився на священика і наче впізнавав забуті рухи.

Ніби пригадував щось таке, що раніше ховалося в тумані. Потім промовив: «Амінь» – і ступив за двері. Цероваць схопив його за руку й затягнув назад у кімнату. Його обличчя пашіло люттю. Торсаючи Борну за руку, він просичав:

– Це останній раз ти в моїй присутності влаштовуєш такі провокації!

Борна відкинув його руку від своєї:

– Командире, зараз ви мене провокуєте. І хай це теж буде востаннє.

Повернувшись на п’ятах, Борна вийшов. Зачиняючи двері, глянув на мене через плече, звівши брови:

– «Молоді леви». Едвард Дмитрик. П’ятдесят восьмий рік.

Священик у повітрі намалював хрест, склав руки й сів до столу. Черкез відверто веселився.

– Облиш, Церо. «Amen» чи «амінь» – яка різниця? Усі ми Боже насіння.

Церо зітхнув, підсідаючи до священика.

– Насіння Боже, та врожай диявольський.

Цероваць повернувся до священика, мабуть, збираючись щось пояснити, але той тільки махнув рукою. Стали говорити про напруженість, розуміння і толерантність. Коли священик нарешті закінчив усе заплановане, спитав, чи немає охочих сповідатися. Черкез усівся на матрац і гукнув:

– Якби прийшли вчора, то кількох не було б!