Зоран Жмирич - Блокбастер

Після перших убивств цивільних багато селян стало до зброї. Самі організували охорону підходів до села, ще до того, як тут з’явилися військові частини. Та й після нашої появи люди не покинули самооборону, тільки дозволили собі частіше бувати вдома й робити свої справи.

Подейкували, що Міле з сином збирали в лісі дрова й наскочили на ворожий дозор. Їх схопили й кудись повели. Міле намагався пояснити, що син носить зброю тільки для звірини, і взагалі вони прийшли по дрова для грубки. А от син Міле не збирався виправдовуватися, а зразу відкрито сказав усе, що про них думає, став лаятися. Казали люди, що йому прямо при батькові заживо відрізали голову – тією самою пилкою, яку Міле взяв із собою пиляти ломаччя. Самого Міле відпустили, загадавши всім у селі розповісти, як кінчають життя їхні супротивники. Звідтоді, кажуть, Міле й схибнувся.

Ми між собою не змовлялися, але кожен, кого призначали на цей блокпост, клав у кишеню бляшанку рибних чи м’ясних консервів й залишав на краю печі в хаті Міле. Кажуть, він страшенно сердився, коли йому відкрито пропонували їжу, іноді навіть починав плакати. А якщо робили це потайки, він потім, либонь, думав, що сам звідкись приніс.

Час від часу Міле завертав до нас у школу, щоб поблукати коридорами, позазирати у засклені шафки з дитячими малюнками. Між ними був один, що належав його синові, висів там уже більше п’ятнадцяти років. Коли його питали, що він робить, Міле казав, що чекає на вчителя, аби той розповів, як малий поводиться. Найчастіше Цероваць запевняв старого, що в сина хороші оцінки, хоча він міг би й трохи старанніше вчити математику, і проводив його додому, наостанок тицьнувши в руки пачку сигарет. Коли Міле питав, нащо йому сигарети, Церо відповідав, що, мовляв, забрав учора в малого на уроці, і нехай батько напоумить сина. Потім заводив його в хату, там вони випивали по чарочці ракії, і командир вкладав старого спати.

Це були такі сцени, що стороння людина, якби побачила, не знала б, чи сміятися з божевільного діда, чи плакати над його долею.

Двері хати Міле виходили просто на дорогу, тож ми, сидячи біля печі, бачили через проріз весь відтинок шляху аж до повороту. Міле любив різати навпіл картоплю й пекти її на жару, а горло промочувати найлютішою ракією.

Того ранку, як і безліч разів перед тим, ми грілися біля його печі. Міле нарікав, що закінчився гас, тож мусимо цокатися у сутінках. Я пообіцяв, що прямо сьогодні скажу Ентоні, най принесе йому пляшку зі своїх запасів. Борна сперся на стінку край печі й пильно стежив за дорогою, ми з дідом різали картоплю навпіл і складали на ґратки. Міле звідкись здобув пляшку й приклався до шийки, потім передав її Борні, той теж відпив і скривився. Міле вже сконцентрувався на картоплі і не звертав на нас уваги. Борна простягнув мені пляшку, намагаючись показати виразом обличчя, щоб я не пив. «Лютішої за Аміджину бути не може», – подумав я, але, щось-таки запідозривши, спершу відпив тільки трішки. Як тільки рідина намочила мені губи, я вже знав, що це не ракія. Але тільки коли ковтнув, зрозумів, чому ми сидимо в темряві. Я повернув пляшку Міле, який руками перевертав щойно зняту з жару картоплю…

– Хтось їде!

Голос Борни вивів мене з дрімоти. Уже геть розвиднілося, і я чітко побачив, що в напрямку села рухається червоний цивільний автомобіль. Ми вийшли і зайняли позиції: Борна заліг у кюветі біля дороги, а я метрів за десять від нього став на дорозі й червоним ліхтарем сигналізував водієві, що слід зупинитися.

– Він наче й не думає гальмувати! – гукнув я, щоб Борна мене почув.

Борна мовчки клацнув запобіжником. Машина наближалася, і навіть за кількасот метрів я розгледів водія у камуфляжі. Зрозуміло, що й він бачив мене з червоним ліхтарем навіть краще, ніж я його, але автомобіль тільки прискорювався. Я зняв автомат з плеча, присів, прицілився і випустив кілька коротких черг у його бік. Автомобіль різко звернув праворуч, злетів з дороги в кювет, перекинувся і зупинився на луці.

Не встаючи на рівні ноги, ми ще трохи почекали. Борна підповз до мене. Низько пригнувшись, я перейшов на інший бік дороги, Борна залишився в мене за спиною, тримаючи автівку на прицілі. Шибки на червоному «Форді Ескорт» потрощилися, лобове скло стало схоже на павутиння. Щойно я дав знак Борні, що можна підходити, відчинилися дверцята і з машини вибрався велетенський хлоп. Він випростався, тримаючи в руці пістолет, хвилину постояв, наче чекав якоїсь нечутної команди, і раптом з тваринним риком кинувся до нас.