Зоран Жмирич - Блокбастер

Я не заглиблювався в Церову теорію, бо й без того кожен порух бороданя викликав у нас негативну реакцію, навіть рівнесенько складені деталі автомата – незалежно від того, швидко він його чистив чи повільно.

Утім, хоч новачок і дратував усіх у казармі, були в цьому й свої плюси. Завжди корисно мати когось, хто не подобається усім, – завдяки таким типам усі інші відчувають себе спільнотою. Якщо й були між нами якісь незлагоди, з появою бороданя все кардинально змінилося.

Психологинь того ранку перевезли до командування оперативної зони – в містечко за п’ятнадцять кілометрів від нас, а потім, як ми чули, після обіду їх разом з Аміджею відвезли додому.

Раукар почувався відповідальним за їхню поведінку. Наче щоб виправдатися, він вимагав, аби Цероваць покарав усіх, хто тієї ночі був у нашій кімнаті.

Перед тим Церо досить довго перебував у штабі і зараз ні для кого не шкодував свого потужного голосу. Було чутно, як він спершу горлав на Раукара, а Товариш Замполіт тільки-но спробував щось заперечити, як одразу про це пошкодував.

Ми стояли за дерев’яними дверима, з яких обсипалася лусочками біла олійна фарба, і дослухалися до їхньої суперечки. Частина гучних слів Церо до нас не долітала, і ми могли хіба що складати з уривків таку-сяку мозаїку. Усе зводилося до того, що Цероваць гостро розкритикував навіть думку про можливість покарання його підлеглих. Він кричав, що штаб сам у всьому й винен – вони дозволили у чоловічій казармі розмістити цивільних жінок. Він також нагадав, що офіцери їздять додому хоча б раз на два тижні, тоді як солдати вдома бувають вряди-годи, коли випадок трапиться. Особливо ж його розлютило те, що ніхто в штабі навіть не згадав про щоденну двадцятигодинну службу кожного солдата нашого підрозділу.

Нарешті він нагадав про мене й Борну – мовляв, ми їх усіх урятували. І справді, у багажнику червоного «Форда», який ми того ранку зупинили перед селом, було знайдено вибуховий пристрій, який тільки дивом не здетонував. Цероваць і гадки не мав, що могло погнати цього навіженого з таким боєзапасом на наш бік, але успішно продав командуванню історію про камікадзе, який намагався вчинити теракт у штабі бригади.

Позаяк серед бійців поширювалися зневіра й істерія і дехто через свою поведінку вже ставав загрозою для себе й інших, Кватерник ухвалив привезти до нас священика, аби той сказав нам якісь слова для розради й підтримки. Не знаю, чи стався б той епізод з Майдою, якби священик випадково з’явився на день раніше, але Швидкий і Черкез дійшли висновку, що по обіді усі гріхи їм буде відпущено.

Після благословення казарми й особового складу мала початися сповідь. А перед благословенням і молитвою священик поговорив з нами. Він здавався щирим, намагаючись пояснити, що вбивство задля захисту Батьківщини не гріх, що ми не маємо відчувати докорів сумління через те, що майже щодня забираємо чиєсь життя. Він казав, що згідно зі Святим Письмом убивство – гріх, але не в разі самооборони, а захист Вітчизни, за його словами, був якраз самообороною.

Мені вся та проповідь здалася якимось його приватним тлумаченням Бога, і за інших обставин я зневажав би його, але якщо хоч комусь із хлопців від його слів стало легше – я не закину цьому попові жодної літери. Тоді я не думав, що в когось із нас ті слова здатні викликати ще більшу агресію. Чи не пробудив він у комусь, хто раніше ніколи не вистрелив би в полоненого, холоднокровного вбивцю, якого єдине «атеп» примиряє зі своїм гріхом?

Потім я іноді згадував цю розмову, правда, недовго, бо мене ні тоді, ні пізніше не цікавила тема впливу слів церкви на людей, а моральні аспекти моїх власних вчинків на полі бою турбували мене ще менше. Я прийшов сюди добровільно, з першого дня розумів, що будь-якої миті можу загинути, і кожен мій крок був спрямований на те, щоб вижити. Особисто я не бачив у цьому нічого поганого.

Ця проповідь залишила мене байдужим ще й тому, що від церкви я відійшов ще до війни. Оскільки тоді було популярно носити чотки, я пішов у церкву в своєму кварталі й сказав священику, що йду на фронт і хотів би мати «рожанець». Не те, щоб я вірив, ніби він мене захистить, але ж і гірше не стало б. Священик повів мене в сакристію і показав усі, що там були, запропонувавши вибрати, які мені до вподоби. Поки я перебирав чотки, святий отець багатозначно кашлянув. Пластикові коштували три, дерев’яні – п’ять, а скляні – десять німецьких марок, якщо не фосфоресцентні. Такі коштували вдвічі дорожче. Якби він мені це сказав через кілька місяців, коли я вже був у частині, мабуть, я ножем прохромив би йому руку…