Зоран Жмирич - Блокбастер

Священик роззирнувся і помітив, що бородань чогось метушиться. Разом вони вийшли з кімнати. А за годину з туалету почувся постріл.

Це було дивне видовище. Бородань в ідеально припасованій формі й наглянсованих черевиках сидів серед калюжі крові в душовій кабінці. Спереду – випрасуваний, причесаний, з акуратно підстриженою бородою. Ззаду – дірка на півголови.

Пізніше ми познайомилися з хлопцями з антитерористичного підрозділу, де бородань служив, перш ніж прибув до нас. Ті розповіли, що він сам попросив перевести його, не знаючи, що йому робити далі. За кілька днів до цього він повернувся з дому, де дружина заявила йому, що хоче розлучитися. А він від часу зустрічі з нею і не думав про жодну іншу жінку. Вона була його життям, заради неї він існував. Рідко яка жінка діставала стільки любові й турботи, скільки бородань дарував своїй дружині. Коли вона сказала, що все скінчено, він довго мовчки дивився в порожнечу.

Він покинув їсти, далі – навіть пити. Кажуть, цілими днями лежав, затуливши голову руками, беззвучно плакав і корчився на ліжку, мов від болю. Мало хто розумів, у чому річ, а ті, що знали, намагалися його втішити байками про час, який усе лікує. Бородань розумів, що хлопці говорять із ним не просто для годиться, і був вдячний за будь-яке добре слово. Розумів, що всяка підтримка цінна – товариші дали собі труд приділити йому час, спробувати полегшити його горе. Щодо цього він не мав ніяких сумнівів. Не вірив він тільки в те, що якогось дня все нарешті стане добре. Розумів, що таке може статися, але біль, який він переживав, був надто сильний. У такому стані «завтра» здавалося йому недосяжно далеким, і в той час усі поради він не вважав корисними.

Зрештою він перевівся в наш підрозділ – здається, тільки через те, що про нас ішов поголос, ніби маємо найбільші бойові втрати. Але смуток його був нестерпний. Він не зміг навіть дочекатися свого першого завдання. І певним чином я був йому за це вдячний. Що як він під час операції навмисно вискочив би назустріч смерті, розкрив наші позиції і таким чином поставив під загрозу життя кожного із нас? Якщо вже він вирішив піти, то таки вибрав найкращий шлях.

Я переконаний, що разом з бороданем померла остання велична любовна сага. І хоч я не встиг з ним до пуття познайомитися, зараз мені здається, що я знав його краще за будь-кого з нашої команди. Своїм мовчанням він розповів цілу історію про себе й навчив мене, що людина одним натисканням спускового гачка може дуже багато сказати, якщо зброю повернути в правильному напрямку, може стати великим творцем, скеровуючи події незліченними шляхами всіх можливих сюжетів і розв’язок. Померти чи залишитися жити – це рішення змінює перебіг усього, розгортаючи реальність у безкрай. Як легкий дотик пальця запускає падіння кісточок доміно, зупинити чи контролювати яке вже немає ніякої можливості, бородань одним своїм рухом змінив життя багатьох людей.

У правильності своїх міркувань уже за кілька днів я переконався на власній шкурі.

До речі, через кілька років цілком випадково я познайомився з бороданевою вдовою. Казали, чоловікова смерть її страшенно вразила. Нелегко усвідомлювати, що ти для когось був єдиною підставою жити і забрав цю підставу, ставши заразом і причиною смерті. Вона відрекомендовувалася вдовою загиблого в бою захисника незалежності. Сповнена гніву й ненависті, проклинала все «не наше». Мабуть, із часом вона й сама повірила в свою історію.

Сподіваюся, безплатна ділянка землі, квартира, пільговий автомобіль і висока пенсія швидко втішили її горе. Вона не відмовилася від усього цього на користь чоловікових батьків, біль яких від втрати єдиного сина ніколи не минає. Вони померли за кілька років – як зазвичай кажуть старі люди, з горя.

Якщо горе колись ставало природною причиною смерті, у родині Князя його точно можна записувати до сімейної історії хвороби.

У містечку за десяток кілометрів від лісопилки проходила остання лінія розмежування – за іронією долі, біля дитячого садка. До війни містечко налічувало кілька тисяч жителів. Цей садочок був єдиний в окрузі, тому батьки з усіх навколишніх сіл залишали тут своїх дітей. Через постійні бої містечко дожилося до того, що камуфльовані прибульці назвали його Малий Берлін. З одного краю містечка будівлі займали наші, з другого боку – їхні вояки. У самому центрі розташувався парк у формі правильного кола, посередині якого стояла тендітна споруда на кшталт збірного будиночка. Зараз вона була зовсім порожня, і серед усієї нашої метушні це був чи не єдиний подих справедливості. Будівля, ще кілька місяців тому сповнена галасом дітей з усієї округи, заслужила не належати ні нам, ні їм.