Зоран Жмирич - Блокбастер

Він летів так, наче його гнали всі чорти з пекла. Я глянув на цілковито збентеженого Борну. Велетень біг, стріляючи на ходу з пістолета, хоч і було зрозуміло, що з такої віддалі поцілити нас неможливо. Я підніс до очей бінокль і побачив, що в цього безумця на кашкеті й куртці ворожі нашивки. Борна глянув на мене, тримаючи автомат перед собою.

– Наш чи їхній?

Щоб остаточно пересвідчитися, я ще раз якомога уважніше роздивився водія і дійшов того самого висновку. То був їхній вояк, він біг сюди і намагався застрелити нас із свого пістолета.

– А ти бачив серед наших когось такого схибленого?

Борна вистрілив у його бік. Я перевів автомат на одиночну стрільбу й теж відкрив вогонь. Той усе біг. Я подумав, що ми промазали, хоч це мене дуже здивувало, бо я був один із небагатьох у всій частині, хто зі ста кроків клав десять із десяти куль у бляшанку. Я вистрілив ще раз і навіть побачив, як шаленець смикнувся, але не зупинився. Я ліг на землю й прицілився. Куля за кулею влучали в нього, а він усе одно рухався, наче ми стріляли по ньому камінчиками з рогатки. Я перевів зброю на автоматичну стрільбу й випустив кілька коротких черг. Його тіло шарпало від куль, і нарешті він поволі зупинився. Стояв, дивився на нас і важко дихав.

Навіть не уявляю, скільки в ньому на той момент було куль. Але після короткої паузи, як спущений з ланцюга пес, він знову кинувся до нас, наче за ті кілька секунд цілковито відновився. Від нас до нього залишалося десь з півсотні метрів, і він так само гарчав і час від часу стріляв.

Краєм ока я поглянув на Борну – розширені зіниці виказували його здивування. Кулі свистіли над нашими головами, кілька вдарили в стіну під стріхою хати.

Пізніше ми нарахували чотирнадцять ран на його тілі. Якби Борна не влучив йому в голову – хлоп навіть міг би вижити, мав би, що розповісти внукам. Але п’ятнадцята куля нарешті вклала його на землю, лицем у примерзлу траву. Помер він на колінах, високо задерши дупу до неба. Борна побіг до машини і за кілька хвилин повернувся з наполовину спорожненою пляшкою. Він кілька разів крутнув її, дивлячись на круговерть рідини усередині. На шийці осів білий порошок. Борна лизнув, сплюнув і зачудовано розсміявся:

– Коньяк і кокаїн. Ти колись чув про такий коктейль?

– Ніколи, хлопче.

Борна вилив рідину й відкинув пляшку. Ми зняли магазини, вийняли патрони із затворів і швидко попрямували до дороги.

На порозі хати сидів Божевільний Міле. Почувши стрілянину й крики, що відлунювали над полем, він вибрався надвір. Дід дивився на нас мутним поглядом і попивав з пляшки гас. Уздовж дороги від школи до нас біг збентежений Церо з кількома хлопцями з поліції. Міле побачив його і підняв пляшку:

– Доброго ранку, вчителю!

Після сніданку й детального звіту Церо познайомив нас із бороданем, який того ж ранку прибув на заміну Бранковичу. Я зауважив, що він нікому не сподобався з самого початку. Відрекомендувався він Князем. Я не збирався запам’ятовувати, як його звати, впевнений, що довго нам знатися не доведеться. Ми потисли один одному руки, і я одразу відчув до нього антипатію. Млявий потиск, спітнілі долоні. Тривога пирскала з усіх пор його тіла.

Відчуття дистанції посилювалося тим, що його перевели з антитерористичного підрозділу, тож ми й очікували від нього звичайної для таких молодиків поведінки. Ми вже знали, що хлопці зі спецпідрозділів дивилися на всіх інших зверхньо, демонструючи свою елітарність – нічим, чесно кажучи, не виправдану. Єдина різниця між нами була в тому, що перед прибуттям на фронт вони проходили навчальний курс під керівництвом інструкторів, колишніх найманців. Наскільки ми знали, нікому з них ще не випадало нагоди скористатися своїми навичками в бою. Їх вчили переважно рукопашного бою і застосування холодної зброї, а тут ми здебільшого не бачили ворога ближче, ніж за кілька сотень метрів.

На щастя, новачок трапився неговіркий, за що ми йому були дуже вдячні. Втім, у кожному його русі відчувалася прихована нервозність. Поводився хлопець так, ніби весь час на щось чи на когось очікував. Спочатку ми думали, що неспокій, який гризе його зсередини, спричиняє педантизм, з котрим наш новий колега складав увечері спорядження. Але пізніше хлопці з його попередньої частини розповіли, що він був такий самий ще задовго до служби.

Зовні він завжди виглядав так, наче хтось потайки прасує йому уніформу. Усе на ньому було досконало припасоване й чисте, ніби приготоване до військового параду. Спав він біля вікна, і шмат підвіконня перетворив на свій особистий, математично впорядкований куток, де все було доведено до повної досконалості. Його лежак був схожий на квітник з акуратною біленькою огорожею, розташований посеред смітника. Автомат він розбирав і чистив безмежно довго, з хірургічною пунктуальністю обробляючи кожну деталь. Навіть Церо зауважив йому, що зброю краще чистити швидко й частіше, ніж раз на день, але дуже ґрунтовно. Причина цього проста: якщо чистиш зброю швидко, маєш менше шансів, що тривога застане тебе з розібраним автоматом.