Зоран Жмирич - Блокбастер

Zoran Žmirić

Blockbuster

© Zoran Žmirić, 2013

© В. Криницький, переклад з хорв., 2018

© «Фабула», 2018

© Видавництво «Ранок», 2018

На початку 1990-х років ми дивилися новини з «гарячих точок» і полегшено зітхали: оминула нас така доля. Нагірний Карабах, Абхазія, Придністров'я, Хорватія, Боснія і Герцеговина – на щастя, це не про нас. «Нам пощастило, нам вдалося мирно розлучитися з імперією, як по-доброму розійшлися Чехія і Словаччина». Адже бачимо зараз – не судилося.

Навіть на наших теренах міжнаціональні й міжконфесійні конфлікти нерідко набували небаченої гостроти. Що ж до Балкан – «порохової діжки Європи» – зайве й згадувати, які шалені переплетіння доль, інтересів і кривд панували народами колишньої Югославії.

Доволі рання втрата власної державності, візантійсько-османський відтинок історії Сербії та угорсько-австрійське панування в Хорватії, суперечності між православ'ям, ісламом та католицизмом не давали підстав для мирного співіснування. Національно-культурне відродження південних слов'ян у другій половині ХІХ століття призвело до виникнення кількох могутніх політичних течій серед сербів, хорватів, словенців і чорногорців. Тож ще 1833 року Людевіт Гай написав своєрідний гімн хорватського відродження, який починався словами «Ще не згинула Хорватія, доки ми живемо» (Jos Hrvatska ni propala dok mi zivimo) – як і автор сучасного українського гімну, Гай надихався прикладом польської боротьби за відновлення незалежності.

Серед хорватів були прибічники національної державності й адепти югославської ідеї. Югославізмом марили й серби, які домоглися в останній чверті ХІХ століття відновлення держави. Але югославська єдність хорватам і сербам бачилася по-різному. Хорвати думали про рівні права народів, а у Белграді майбутню Югославію вважали Великою Сербією.

Уже з часів Першої світової війни стало зрозуміло, що хорвати й серби мають різні погляди на об'єднання. Трагічні акти п'єси з назвою «Югославія» сталися і в Україні: у листопаді-грудні 1916-го та впродовж 1917 року за наказом командування Сербського добровольчого корпусу в Одесі було жорстоко вбито кілька сотень хорватських військовополонених, які не виявили бажання воювати за сербського короля.

Саме тоді югославізмом перехворіли й розчарувалися видатні хорватські письменники Тін Уєвич і Мирослав Крлежа. Звірства в Одесі для багатьох хорватів стали наочним свідченням того, що ніякої південнослов'янської єдності не існує, бо красиву ідею використали адепти великосербського шовінізму.

Під час Другої світової війни Хорватію теж розривали суперечності. Частина хорватів підтримувала пронімецький белградський уряд, частина активно долучилася до творення Незалежної держави Хорватії, ще інші влилися в комуністичний рух опору.

Перемога комуністів на чолі з Йосипом Тіто принесла не мир, а продовження боротьби. Спроби створити єдину югославську націю, нівелювати прагнення хорватів і словенців до національної самобутності й власної мови викликало спротив. У 1967 році хорватські інтелектуали оприлюднили «Декларацію про назву й становище хорватської літературної мови», виступивши як проти підпорядкування хорватської мови сербській, так і проти інших унітаристських дій Белграда. Фактично з того часу сербсько-хорватські суперечності вдавалося стримувати лише адміністративно-репресивними методами.

Смерть Тіто й скасування одноосібного керування СФРЮ призвели до того, що до кінця 1980-х років відносини між республіками й центром погіршилися до краю. Ще більше ускладнив становище прихід до влади Слободана Мілошевича, яскравого представника великосербської течії у Югославії. У Хорватії і Боснії локальні сербські меншини об'єдналися в регіональні спілки й заявили про плани приєднання до Соціалістичної Республіки Сербії.

У 1991 році незалежність від Югославії проголосили Словенія, Хорватія і Македонія, роком пізніше – Боснія і Герцеговина. У відповідь центральна влада залучила поліцію та військо для придушень «сепаратизму». Почалися Десятиденна війна у Словенії (1991), війна в Хорватії (1991–1995), війна в Боснії (1992–1995).

У всіх цих війнах було чітко розділено сторони конфлікту: словенці, хорвати, боснійці, які прагнули незалежності на своїх землях, і центр (фактично – серби), чиєю метою було зберегти примарну «Велику Сербію». Задля цього було задіяно максимум ресурсів, створено десятки «народних республік» зі складу сербської меншини в різних регіонах Хорватії і Боснії…