Зоран Жмирич - Блокбастер

Гадки не маю, як хімія у мозку витворює всілякі неможливі комбінації, але краєм ока я побачив досі непомічене рішення. У задній частині підвалу був туалет, звичайна дірка в підлозі. Ногою я штовхнув гранату в отвір, і вона вибухнула у вигрібній ямі.

Шиме подивився на мене, вражений, його обличчя розтяглося в усмішці. Я повернувся до вікна – і в напівтемряві побачив, як іще одна граната летить у підвал. Я встиг кинутися вперед і, поки вона ще була в повітрі, долонями відбив її назад. Незграбно, як відбивав м’яча, граючи дитиною у волейбол. Я, до речі, так і не навчився, як інші, відбивати м’яча пальцями – завжди відбивав долонями, а інші гравці сердито гукали: «Затримка! Затримка!» Часом, бувало, я відбивав навіть правильно, та позаяк усі знали, що з мене поганий гравець, то й тоді звинувачували у «затримці». З мене сміялися навіть ті, хто грав не краще за мене. Через це вони самі собі здавалися кращими.

Ну, і де ви зараз, покидьки? Зі своєю «затримкою» я виграв партію. Вибух змусив затнутися крикунів у дворі якраз тієї миті, коли двері підвалу затріщали під ударами чобіт. Уперше ми почали стріляти у відповідь. Я тоді подумав: хоча б не помремо, не випустивши жодної кулі. Дивно – мені вдалося знайти щось хороше у тій відчайдушній ситуації. І саме тоді я, вперше за вечір, змирився з тим, що загину. Почулося ревіння, лайка, прокльони.

Їхні біль і лють змішалися, здіймаючи разом з тим і нашу лють. Ми стріляли в бік дверей і кричали. Для когось там, нагорі, це була, мабуть, дуже кумедна сцена – зневірені люди, які горлають і стріляють наосліп. Ми нічого не бачили, між нами свистіли кулі, наче прелюдія перед тим, як вони увірвуться і нам настане кінець.

Раптом усе стихло. Я повернувся і без вагань кинувся до вікна.

Безліч разів згодом думав я про той стрибок. Невже це фізично можливо – підстрибнути на два метри і, як м’яч, пролетіти крізь вузьке вікно? Від чого я відштовхнувся, якщо взагалі відштовхнувся, – я так і не знаю. Чи то Шиме підставив мені свої руки? Знаю тільки, що вже за мить біг лісом, виставивши руки перед собою і намагаючись не налетіти на якийсь стовбур.

Наївно було вважати, що втеча з лісопилки сама по собі обіцяє порятунок. Якщо противник планував захопити плацдарм у долині, то мав докласти всіх зусиль, щоб знищити нас до останнього й забезпечити собі чистий простір аж до лінії фронту. Зважаючи на те, як легко і такою масою вони просочилися в наш тил, було зрозуміло, що це не окрема акція. Перший же реактивний снаряд, випущений у бік лісопилки, збив антену, а без неї ми не могли налагодити радіозв’язок зі штабом. Їм залишалося знищити нас і спокійно рухатися у темряві аж до місця розташування нашої бригади.

Хоч я вже не перший день ходив цими теренами, у темряві я ніяк не міг зорієнтуватися. Якби з підвалу я побіг прямо через двір, то рухався б на північний схід – а мені туди не треба було. Наші таборували на північний захід від села, отже, я мав піти ліворуч, де натрапив би на річку. Але я гадки не мав, куди біжу. Розумів тільки, що видерся на узвишшя над селом, і тепер рачкував у темряві, не знаючи, в який бік рушити далі. Намагався не думати, що сталося в підвалі після моєї втечі, а зосередитися на думках про Аміджу, Швидкого й Черкеза, які вибралися раніше за мене. І хоч імовірність наскочити на когось із них була мізерна, мене зігрівала надія, що вони недалеко, теж десь зачаїлися, мізкуючи, куди податися.

Через багато років я лягатиму спати з думками про свою втечу з підвалу й щоразу в сльозах провалюватимуся у сон. Чи були в мене шанси вижити, якби я не втік? Чи вчинив би Шиме так само на моєму місці? Мабуть, ні, бо якби хотів, то так і зробив би. Але Шиме залишився і боровся. Розуміючи, що я тікаю, він, мабуть, і далі сипав автоматними чергами, поки я дерся стіною і кидав його в тій клятій ямі. Чи могли ми обоє вижити, якби я залишився? Чи взагалі міг Шиме пролізти через таке вузьке віконце?

Довго ще я прокидався ночами й до ранку намагався відігнати неспокій, від якого сіпалися м’язи на ногах. Я підводився з ліжка, присідав, ішов у душ, літрами ковтав воду, запиваючи жмені пігулок, глибоко дихав, не міг заснути. А тієї ночі я жодного разу не згадав про Шиме.

Нападники вважали, що хтось із нас може добігти до іншої розвідгрупи й повідомити в штаб бригади про події того вечора. Але вони не знали, що іншої групи немає, що шлях відкрито і ніхто їх не чекає. Вони знали тільки те, що кільком розвідникам з лісопилки вдалося вибратися з оточення і зникнути в темряві лісу. І їх це розлютило. З погляду тактики, я мав дві мети: залишитися живим і повідомити штаб бригади, що почався наступ. Насправді ж перша мета була для мене заразом і останньою. Чи вдасться їм напасти на наше основне розташування – мене те мало непокоїло. Підготовлена й озброєна бригада могла протистояти будь-якій силі, тоді як я, сам-самісінький, шпортався у лісі, гнаний страхом і переслідувачами.