Зоран Жмирич - Блокбастер

Усю дорогу я думав, як взагалі сюди потрапив. Іще кілька місяців тому, як і більшість моїх однолітків, я жив звичайним життям. Ходив у кіно, на концерти, відвідував лекції в університеті, у вільний час зустрічався з друзями в кафе. Одного вечора ми всі сиділи за столиком і дивилися телевізор. У новинах показали неприємний сюжет: просто так, щоб продемонструвати силу, їхні військові перекрили воду дитячому будинку. Той сюжет став останньою краплею, що переповнила чашу люті, яку я відчував щодо «сильних», які вважали, ніби зі слабшими за себе можуть робити все, що заманеться. Ми зірвалися на ноги, – розлили пиво, намочили сигарети, – і просто звідти пішли до призовної комісії записуватися добровольцями. Того самого місяця ми один за одним отримали повістки й відбули на фронт. Мене призначили в розвідку, хоч я тільки недавно відслужив строкову службу зв’язківцем. Але тоді підрозділи поповнювали як заманеться, за можливістю, – добровольців було небагато…

Намацавши поперед себе іще одне дерево, я раптом усвідомив, що загубив автомат. Не міг пригадати, чи залишив його в підвалі, чи випустив з рук, поки біг нагору. Цілком можливо, що просто кинув, вистрибуючи через вікно. А якби й не загубив, то яка мені з нього користь? Я сам себе ледве рухав крізь темряву і мінус двадцять. Мороз дер горло, а дихати через ніс майже не вдавалося. Я геть знесилів і не міг більше зробити ані кроку, тож просто сповз під стовбур.

Невдовзі в лісі почулися крики. Вочевидь, шукаючи нас, вони розтяглися в лінію. Люто матюкалися і перегукувалися, звично полюючи. Вправно. На те не існує спеціальних шкіл і навчальних курсів. Для цього має бути якийсь природний, вроджений, предковічний інстинкт ловця, який зараз, після довгої сплячки, зненацька прокинувся.

На мить вони стихли, потім знову почали галасувати й покрикувати.

– Ось він! Я його бачу! Чого дивишся? Виходь, кому кажу! Виходь, нічого не буде!

Я пригнувся майже до снігу і, хитаючись, рушив далі, але сили геть не було. Якби це було кіно, то мене вистачило б на те, шоб бігти всю ніч. Тоді я вирішив зачаїтися і молити Бога, що вони проминули мене. Та якщо й пройдуть, куди мені податися? Назад до лісопилки? Вона була тут єдиним орієнтиром. Але де вона, та лісопилка? Тим часом вони опинилися вже так близько, що чути було рипіння снігу під чобітьми. Я не уявляв, чи можуть вони мене помітити і з якої відстані. Просто ліг під деревом біля коріння і так лежав, трусячись від холоду й страху. Зіщулився, долонями затулив рота – боявся, що почують моє важке дихання. Серце так гупало, що на мить мені здалося, ніби від цих ударів луна йде лісом і чути її за кілька кілометрів… Раптом менш ніж за десять метрів від мене постав силует і повільно повернувся до мене. Він був темнішим, ніж темрява, і я фізично відчував, що він дивиться прямо на мене.

– Бачу одного! Виходь! Виходь, поганцю!..

Боже, якщо ти є, либонь, ти маєш підстави для цього… Не думаю, що я чимось це заслужив, але якщо ти вважаєш, що заслужив – хай буде так. Хай… Що буде? Загибель тут, у снігу, і ніхто з моїх навіть не знатиме, де моя могила. Не пізнає моєї муки, болю й страху, не допоможе мені нести цю ношу. Як мені тоді хотілося, щоб поряд опинився хтось! Будь-хто – аби він хоч протягом миті розділив зі мною мій кінець. Притиснутися до чийогось тіла, якоїсь жінки з усіма забутого села, до якого й дороги немає. Жінки, якої не знаю ні я, ні світ… Я майже бачив її обличчя в темряві й тужний погляд, яким вона прощалася зі мною.

Самотність ніколи ще не була тяжча для мене. Сам, у лісі, беззахисний, безпомічний, закланий просто неба, мов ягня, принесене в жертву. Кому? Богові? За що? За мир? Я міг думати про це, бо й у собі не мав миру, щоб прийняти неминуче. Між тим я відчув, як теплом облило ноги, але навіть не намагався стриматися – просто неконтрольовано дзюрив під себе.

Тисячі разів після того вечора, коли я відчував тиск у сечовому міхурі, раптом спливав спогад про мить, коли, обійнятий жахом, я відчув дивну приємність, викликану теплом власної сечі. Наступного року напередодні Дня всіх святих я міцно спав у своєму ліжку, і раптом мене розбудила волога. Мені нічого не наснилося, просто ні з того ні з сього з мене потекло. І зараз буває, що ловлю рибу в ліжку. У напівсні. І радію, що можу.

– Вставай, кому кажу!

Голос привів мене до тями. Я вирішив підвестися і померти на ногах, хоч і обпуджений. Я зібрався пройтися лайкою по його матері, поки вставатиму, щоб він знав: хай я й помру у цій темені, а він піде звідси живий, це не значить, що він чимось кращий і заслуговує бути на тому місці, на якому є. Якби доля склалася трішечки інакше, все могло помінятися, і вже я тримав би його на мушці.