Зоран Жмирич - Блокбастер

Хтозна-скільки разів у скрутних ситуаціях мені спадало на думку щось украй недоречне. Пам’ятаю, я був ще школярем, коли помер батько мого однокласника. Я і ще кілька приятелів пішли висловити йому співчуття. І все було нормально – аж до тієї миті, коли ми подзвонили в двері. Усі разом ми розреготалися, наче хтось інший керував нашими емоціями й не з нашої волі грався з нами.

А зараз я згадав «Касабланку» [3] «Касабланка» (1942) – американська романтична кінодрама, знята режисером Майклом Кертісом, з Гамфрі Богартом та Інгрид Бергман у головних ролях. . Дивлюся на свого ката – і думаю про людей, які жертвували коханням заради вищої мети. Доходжу висновку, що немає нічого такого, заради чого я міг би чогось зректися, а надто ж – життя. Вижити! Одна мета, одне бажання. Тому про таких, як я, не знімають фільмів і не складають легенд.

Це міг би бути початок чудової дружби, якби мій потенціальний вбивця збагнув, наскільки він нікчемний у всесвіті і як мало змінить моя смерть. Якби доля розважила інакше, ми в одному літаку відлітали б світ за очі, залишаючи свої проблеми комусь іншому. Дорогою ми б розводили про Гамфрі Богарта, який помер, не знаючи, що хтось переживав його репліки з фільмів значно гостріше, ніж він сам. Сиділи б у кріслах і спостерігали, як білявка-стюардеса з безживним поглядом вітає чергового іноземця.

Я вже роззявив рота, щоб крикнути, але з уст вилетіла тільки пара. Голосу не було. Страх переміг мою злість, а хоробрістю я вважав відчай. Мовчки лежав я, скоцюрблений, під деревом, а силует тим часом повернувся і сказав іншим:

– Та нема там нікого. Ходімо.

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я зважився рушити далі. Ступав тихо, намагався не видати жодного звуку, рипіння снігу різало мені слух і посилювало тремтіння в колінах. Я йшов у тому напрямку, звідки з’явилися мої переслідувачі, – бо вважав, що вони прийшли з лісопилки. І не помилився. З пагорба я досить скоро побачив село, звідки вони вже пішли далі. Лише кілька душ вешталося подвір’ям, перевертаючи складені дошки й колоди – усе сподівалися, що когось із нас знайдуть. Широким півколом я обійшов улоговину й попрямував до річки. Перейти через міст не було можливості – на тому березі досі стояли дві вантажівки, оточені групою вояків. Та й непомітно дістатися до моста не було змоги, бо єдиний шлях пролягав через подвір’я лісопилки.

Я тремтів усім тілом. Мокра білизна не довго втримувала тепло, і темна пляма між моїми ногами вкрилася тонкою кіркою льоду. Єдиний вихід був – перебратися через річку. Я спустився на берег найкрутішим місцем урвища й занурився у чорну воду.

Цікаво, як людина з часом викидає певні спогади з пам’яті. Зараз для мене чи не найприємніше посеред літа – кинутися в холодне море, і тільки темінь глибини часом викликає дискомфорт.

Мій одяг за лічені миті набрав води, тому пливти ставало все важче. Крижану воду я якось витерпів, хоча поки дістався протилежного берега, все тіло судомило. Я зірвав із себе і викинув куртку. Йшов майже інстинктивно, наосліп, як не з власної волі. Ноги безконтрольно несли мене. Мені здавалося: якщо зараз упаду, то більше не встану. Потім у мене виникло бажання обернутися і кинути погляд на село, яке лишилося на тому березі, аби пересвідчитися, що мені вдалося-таки перебратися на інший бік. Але цей інший бік зовсім не гарантував порятунку. Я рухався місцевістю, яка ще ввечері була нічиєю, а усвідомлення того, що за кілька годин до мене тут пройшли вороги, тільки додавало мені непевності. Чи не стали вони десь тут табором? Може, залишили приховані чати? А якщо я вийду прямо на них?

Далеко попереду, у густій, як чорнило, темряві вгадувалося тьмяне світло. Село. Але чиє? Та хоч чиє – я більше не маю сили. Однак я й до нього не міг дістатися, і навіть якби ноги не зраджували мене, не знаю, чи був я готовий зайти в село, зайняте невідомо ким.

Мене била пропасниця, я відчував страшенну спрагу. Сунув до рота жменю снігу й одразу виплюнув грудочку землі. Потім сидів, хекаючи, з висолопленим, як у собаки, язиком, аж поки від села не почулося гримотіння.

Гарматна канонада. Відблиски залпів злітали вгору й освітлювали низькі щільні хмари. Мене так морозило, що я не міг збагнути, чи стріляють із села, чи по селу. Нарешті я впав на коліна й опинився головою в баюрі. Відчувати твань за такої низької температури було досить дивно. Через це я зрозумів, що зараз лежу саме там, де пройшли вояки противника. Без сумніву, пройшло їх тут чимало, бо намісили такого багна. Я точно плакав, можу заприсягтися, хоч не зронив ані сльози, ні звуку.