Зоран Жмирич - Блокбастер

Підійти до Марка можна було тільки під захистом броньованих щитів, зібраних «черепахою». Усе дуже просто. За винятком того, що ми таких щитів ніколи не бачили, не кажучи вже про те, щоб їх мати. Знешкодження снайпера – ще важче завдання, бо ми й гадки не мали, де він засів. Якби нам достатньо часу, хтось із нас міг би подражнити снайпера, щоб він озвався, і за пострілом ми встановили б його позицію. А він міг сидіти будь-де в будинку по той бік дитсадочка. У споруді на чотири поверхи з п’ятьма входами стрілець міг ховатися за будь-яким вікном і будь-якою діркою в покрівлі. До того ж, ми не знали, один він чи хтось його прикриває.

– Що оце за нами, навпроти дитсадка?

Ми подивилися туди, куди показав Борна. Ентоні примружив око, ніби цілився, і промовив:

– Цементний завод. Отак і розділили місто. У них житлові будинки, у нас – цементний. Shit happens.

Борна взяв бінокль і довго розглядав покинутий завод з купами піску й підйомними кранами.

– Давно не працює?

– Не знаю. Можна спитати місцевих. Мені, хлопці, треба тут дещо зробити, я підійду пізніше.

Ентоні пішов, а ми за десять хвилин разом з кількома тутешніми бійцями були біля цементного заводу. Ті привели з собою немолодого чоловіка, який до війни, як з’ясувалося, був там начальником зміни. Борна відвів його убік і почав щось із ним обговорювати. Дядько тицяв пальцем то туди, то сюди, детально розповідаючи про все, що Борна питав.

– Я зрозумів, який план, – бовкнув Швидкий. – Запустимо завод, зробимо бетонний одяг для нас, і в ньому підемо в парк.

– Ні, не так, – заперечив Черкез. – Підмішаємо цементу в ракію, віднесемо їм на знак примирення і дочекаємось, поки вони вип’ють і в них закам’яніють шлунки.

– Може, спершу самі спробуєте, як спрацює? – зауважив я. – Можу націдити вам по півлітра.

Борна повернувся і перервав нас:

– Ось яка штука. Ви підете за будівлю і, коли я по рації подам сигнал, побіжите до лавки в парку.

– Справді? – не дослухав Швидкий. – А чому не зараз? Раніше підемо – раніше повернемося.

– Не тріскоти, Швидкий, – перебив Черкез. – Дай дослухати.

– Усі тутешні хлопці будуть готові і, коли я їм скажу, разом почнуть стріляти поверх дитячого садка. І стрілятимуть доти, доки ви його винесете.

– Ага, можливо. Супер! – вигукнув Швидкий, знімаючи шапку й ляскаючи нею об руку.

Невідомо звідки намалювався Ентоні. Захеканий, він підбіг до нас і спитав:

– Агов! Хтось знає Марка Ковачевича?

– Який ще Марко Ковачевич? Звідки ти впав? – здивувався я.

– Марко Ковачевич. Хтось знає це ім’я? Хто він?

Один з тутешніх бійців висунувся з-за мене й став у коло з нами.

– Марко Ковачевич? Це через нього ви тут. Той, якого снайпер тримає у парку.

Ми спантеличено дивилися на Ентоні, його ж ця відповідь, здається, збентежила ще більше, ніж нас.

– То не той Марко Ковачевич! – відмахнувся він.

Ми перезирнулися. Один з місцевих хлопців долучився:

– З їхнього боку також є якийсь Марко, думаю, його прізвище теж Ковачевич. У нас це поширені ім’я та прізвище. Може, про того йдеться?

Швидкий коротко підсумував:

– Так, до біса цього Ентоні.

– Зрозумів? Іди до біса, – докинув Черкез.

Ентоні подякував і пішов. Черкез і Швидкий обійнялися, як до танцю, і стали вихилятися, підспівуючи: «До біса Ентоні, до біса». Хлопці з тутешнього підрозділу тупо дивилися, нічого не розуміючи. Можу тільки уявити, що вони потім казали про нас. Борна зупинив наших дурників і поклав руку на плече літнього начальника зміни:

– Так, народ, слухайте. Я з шефом іду на завод. Моя група чекає тут за рогом. Ви всі – займайте позиції зі зброєю напоготові. Увімкніть радіо на 10,8.

Усі налаштували радіостанції на вказану частоту. З динаміків почулося шипіння. Борна пояснив свій план нашим колегам, потім тицьнув пальцем у мене:

– Ви троє, коли я скажу «Вперед!» – бігом до лавки, хапаєте хлопця й тягнете до пам’ятника в парку. Там буде місце першого перепочинку.

Я пальцем намалював дугу на снігу.

– Я біжу до дитсадка й закидаю гранатами дорогу. Це єдине місце, через яке до нас можуть підібратися.

Борна схвально кивнув.

– Черкез і Швидкий з пораненим лічать до двадцяти. За цей час наші хлопці обходять дитсадок. Після того всі відступаєте. Шлях для відступу буде чистий.

Ми розійшлися на свої місця згідно з планом. Я, Черкез і Швидкий чекали за рогом невеликого житлового будинку. Швидкий почав нарікати:

– Якщо я не помиляюся, Церо сказав, що ти керуєш операцією.