Зоран Жмирич - Блокбастер

– Сказав, тільки я гадки не маю, що міг би зробити в цих умовах. Добре, що Борна знає.

– Справді? Бо я досі не розумію, як ми маємо витягти того типа під кулями снайпера, тільки тому, що Борна подасть нам сигнал.

– Я теж не знаю, але я йому вірю, хоч що там він придумав.

– Я теж вірю, – підтримав мене Черкез.

Швидкий схопився за відлогу куртки, де ховав чорний значок з літерою «А».

– Я панк, я вірю тільки в хаос. І за кілька хвилин, як я бачу, будуть у нас його повні вуха.

– І повні штани, брате, – додав Черкез, куйовдячи Швидкому волосся.

– У мене все найкраще виходить під тиском…

Швидкий не встиг договорити, як у нас за спинами спалахнуло яскраве світло. Ми разом розвернулися, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Світло було таке потужне, що все навкруги сяяло, як опівдні в сонячний день. Ми розреготалися. У те, що ми побачили, важко було повірити. Черкез вигукнув, мало не поглушивши нас:

– Та цей Борна справді ненормальний!

З боку цементного заводу, з верхньої частини паркану, який його оточував, лилося сліпучо-яскраве світло. Розташовані вздовж всього паркану, на вершечках кранів і резервуарів прожектори розігнали темряву. У бік заводу боляче було дивитися. Гуркітливий оркестр автоматів завів симфонію пострілів у напрямку противника. У цей час з наших радіостанцій почулося Борнине: «Вперед!» Ми щодуху кинулися до парку. Швидкий панічно репетував на весь голос:

– Супер, тепер нас снайпер бачить як на долоні!

За кілька секунд ми опинилися поруч з лавкою, під якою стогнав Марко. Обидві ноги в нього були прострелені, кров загусла від морозу, та й сам він уже задерев’янів. Черкез і я вхопили його під пахви, Швидкий узявся за ремінь, і ми бігом потягли Марка в парк. Щойно ми встигли сховатися за пам’ятником, світло згасло. Довгі черги пронизували небо над нами.

– Хто вимкнув світло? – закричав Швидкий.

– Якщо нічний приціл освітити в темряві – добре насиплеш солі на хвіст! – відповів Черкез, який уже зрозумів план Борни. – Місцевість освітили – снайпера засліпили. Звісно, снайпер вимкнув нічний приціл, розраховуючи, що бачитиме нас під світлом прожекторів, але Борна їх вимкнув. Нам дав достатньо часу, щоб вийти із зони обстрілу, снайперові – щоб почуватися одуреним до кінця року.

– Лічіть до двадцяти! – крикнув я собі за спину й побіг до дитячого садочка.

Ще в русі я зняв з пояса дві гранати й кинув на дорогу. Після першого вибуху почулися крики й стогони. Після другого криків не було, але через кілька секунд стало чути гупання чобіт солдатів, що розбігалися в різні боки. Далі вони спробували прокрастися під стінкою садочка. Я відчепив останню гранату і, як кулю в кегельбані, покотив вздовж стіни. Повернув голову до Швидкого й Черкеза.

– Черкезе! Допомагай!

За кілька секунд він підскочив до мене. Поки я навмання лупив за ріг короткими чергами, Черкез одну за одною кинув дві гранати. Швидкий навколішки тримав на руках пораненого Марка. Як міг голосно, щоб і ми чули, він лічив:

– Дванадцять! Одинадцять! Десять! Дев’ять! Вісім!

– Коли закінчить, біжимо до нього, хапаємо Марка й усі разом летимо до наших.

Я кивнув Черкезові, й далі стріляючи за ріг дитячого садка. Черкез працював зі мною в парі – коли мій автомат змовкав, він відкривав вогонь. Снайпери нас не бачили, а наші гранати й кулі не давали ворогові навіть підняти голови. Ми повернулися до Швидкого – той і далі щосили кричав:

– П’ять! Чотири! Три! Два! Один!

Як тільки він закінчив лічити, знову спалахнули прожектори. Потужні промені світла залили парк. Ми мали перед собою освітлений майданчик, яким треба було вибиратися. З нашого боку й далі безперервно свистіли кулі.

Швидкий тримав на руках майже вдвічі старшого чоловіка. Ця картина на мить здалася мені п’єтою [17] П’єта (італ. Pieta – жалість) – іконографічне зображення оплакування Христа Дівою Марією. У цій сцені мертвий Христос лежить у неї на колінах. , осяяною божественним світлом.

Одночасно зі спалахом прожектора ми почули й побачили вибух точнісінько в тому місці, де на нас чекали Швидкий і Марко.

Обхопивши ззаду Черкеза за шию, я потягнув його назад. Наче на ватних ногах, він безсило опустився на землю з довгим хрипким криком нелюдського болю. Я відступав назад і тягнув його за собою. Невже Швидкий мертвий? Ні, тільки не це! Не тоді, коли ми майже все довели до кінця. Стільки планування, такий ризик – і все даремно. Один вибух, схожий на влучення ракети, поховав усі зусилля…