Зоран Жмирич - Блокбастер

Цероваць ще раз перепитав:

– Кажеш, Марко Ковачевич? Так його й звали?

– Так мені казав один з них.

– Ну от, – спохмурнів Церо. – Солдат Марко Ковачевич загинув перед дитячим садочком імені Марко Ковачевича.

Ми мовчки передавали сигарету по колу. Ентоні відмовився від трави, зате по-хазяйському підливав собі ракії. Коли косяк знову дійшов до Черкеза, той кілька разів швидко втягнув дим. На мить застиг, дивлячись кудись удалечінь, і знову коротко затягнувся. Я простягнув руку по сигарету, але Черкез знову завмер. Нарешті він випустив дим, примружив око й подивився на Церовця.

– Церо, що ти тільки-но казав про долю?

– Що він не міг її оминути. Це очевидно.

– Так, не міг… Кажеш, Швидкий уникнув смерті, коли британці загинули?

– Так. Покійний Шиме був тоді з ним разом.

– І я був, – додав я.

– Та… Ні, зараз це неважливо, – Черкез щось обмірковував. – Ти сказав, що він уникнув смерті біля пам’ятника, і я подумав…

Черкез видер пляшку з рук Ентоні й відпив.

– Ентоні!

Американець стрепенувся.

– Чому ти питав нас, хто такий Марко Ковачевич?

Ентоні розгубився. Він почав складати слова в речення, намагаючись не показати, що заскочений.

– Ну, я почув там ім’я, тому й питав, ось і все.

– Та облиш! – Черкез посунувся до Ентоні. – Тебе не було з нами весь час, поки Борна розробляв план порятунку. Ти сказав, що маєш справи. Які справи, Ентоні?

Ентоні засовався.

– Стривай-стривай, ти до чого ведеш? Що я зрадник? Ти здурів? Я доброволець, я тут з першого дня…

– Не викручуйся! Ти чув, що сказав Церо? Як називається той дитсадок?

Черкез піднявся з-за столу. Обличчя його вкрилося рум’янцем. Ніхто не міг зрозуміти, до чого він веде. Ми боялися, що з ним щось сталося. Я подивився на Борну й Церовця – схоже, вони були готові стрибнути на Черкеза, якщо буде потреба. Ентоні вкрився рясним потом. Він розмотав шарф і витер ним лоба.

– Так само, як той убитий. Right? Ну, і яке це має значення?

– То, може, в парку після війни зведуть пам’ятник Маркові Ковачевичу, якого ми не змогли врятувати?

– Може, – затнувся Ентоні.

– Чи ні?

Черкез прикурив сигарету.

– Люди будуть плутати, кому це пам’ятник. Маркові Ковачевичу з Другої світової чи тому, якого ми не врятували. Ім’я ж те саме – легко переплутати. Ти ж переплутав, Ентоні?

Ентоні схопився. Черкез почав кричати:

– Якщо садок має ім’я Марка Ковачевича, а в парку стоїть пам’ятник, – значить, це пам’ятник Маркові, чорт забирай, Ковачевичу, від якого й дитсадок називається! Так, Ентоні?

Борна й Церо перезирнулися.

Черкез уже оскаженів. Кров ударила йому в голову. Він стиснув кулаки й допитувався далі:

– Ти ж через це зникав, Ентоні? Крутився біля садочка, бо туди не діставав снайпер. Побачив пам’ятник, побачив, що на ньому написано «Марко Ковачевич», і саме через це прийшов до нас – питатися, хто це! Ти мав на увазі не того хлопця, що лежав під кулями. Ти питав про пам’ятник у парку! Шукав привід, щоб його зруйнувати!

Ентоні відштовхнув стілець, на якому сидів, і закричав:

– Та ти звихнувся!

Ми всі піднялися, чекаючи розв’язки. Бо вже зрозуміли, до чого веде Черкез, але ніяк не могли скласти його слова в якесь ціле, – в те, що сам Черкез уже збагнув.

– Ти питав, ким був Марко Ковачевич, щоб підірвати пам’ятник! Це ти заклав вибухівку під цоколь, Ентоні! Швидкого вбила ніяка не ракета, а пластид, який заклав ти, придурку!

Ентоні затрусився всім тілом.

– Поки ми ризикували життям, щоб урятувати людину, ти воював зі шматком граніту й дурним написом на ньому!

Я відчув, як гнів піднімається десь із живота й вибухає у мене в грудях. В Ентоні почалася істерика, він тремтів і корчився. Я намагався опанувати себе, щоб не завдати йому шкоди. Треба було, щоб він побачив наслідки своїх вчинків.

– Ти вбив дитину через свої мудацькі заскоки.

Ніхто не звернув уваги на мої слова.

Черкез схопив Ентоні за шию і розбив важку скляну попільницю об його голову.

– Покидьок! Який же ти покидьок, Ентоні!

Ентоні впав на підлогу. З його лоба юшила кров, а він, мов напівбожевільний, повторював:

– Вас там не мало бути, вас там не мало бути…

Церо подивився на мене й Борну. Черкез товк ногами Ентоні, горлаючи на весь голос:

– Дай, Боже, щоб тобі поставили пам’ятник у твоєму Новому Орлеані, падлюко! І щоб ніколи його не зруйнували! Щоб усі знали, якою мерзотою ти був!

Було чути, як хряскають кістки під ударами його черевиків. Черкез лупцював Ентоні ногами й усім підряд – стільцем, пляшкою, полінами… Ми мовчки вийшли з кімнати. Через двері приглушено чулися Черкезові крики й стогони Ентоні. Нам назустріч трапилося кілька хлопців із сусідніх кімнат, яких стурбували крики й удари.