Зоран Жмирич - Блокбастер

Борна був схожий на дитину, яку злапали на крадіжці. Я сам не міг добрати, що це Міле таке каже, хоча сенс кожного його слова розумів дуже чітко. Церо схопив старого за руку й струсонув:

– Міле! Агов, Міле! Зберися, старий, заради Бога! Ти розумієш, що кажеш?

Міле відскочив від Церовця і кинувся на Борну. Вчепився руками йому в обличчя і крізь плач кричав:

– Убивця! Ти вбив мою дитину! Убивця!

Борна скам’яніло терпів дідові удари. Розгублено дивився на мене, не знаючи, як реагувати. Міле схопив його за груди й торсав туди-сюди старими немічними руками. Він скидався на хлопчика, що силкується струсити незрілі плоди з грубого дерева. Борна навіть не намагався захиститися. Здавалося, він не бачив сенсу ні в захисті, ні в спробах когось у чомусь переконати. Найгірше було те, що я в його очах побачив визнання безсилості, неможливості довести, що старий помиляється. Ми наскочили на дідугана. Намагалися відірвати його від Борни, але старий учепився, немов обценьками. Ми всі були шоковані, але розуміли, що перш за все треба заспокоїти Божевільного Міле. Нарешті ми відірвали його від Борниної сорочки й потягли вбік. Перечепилися й усі разом впали на землю. Міле впав на нас, тримаючи в руках шматки тканини від куртки. Борна підійшов до нас – наляканий, розгублений, з благанням у погляді. Він потребував підтримки, але я не був упевнений, що він її заслуговує.

Мене жерли сумніви. Що як Міле каже правду? Чи виправдовує Борну те, що він урятував мене? Я розумів, що завжди буду вдячний йому за порятунок, але окрім того існує ще щось, якась сфера, в яку я не мав сили увійти. Чи справді Борна до амнезії був на іншому боці й убивав наших? І може – а це ще гірше – син Божевільного Міле не єдина його цивільна жертва?

Ми підвелися, тримаючи Міле між собою. Церо взяв його за руку, повів у хату і вклав на ліжко. Черкез, Борна і я мовчали. Мовчки стояли посеред дороги сонячного зимового дня. Черкез підняв автомат і навів на Борну. Я підняв свій і після кількох секунд роздумів притулив його до Черкезової голови. Борна стояв і дивився на нас зі сльозами на очах. На мить мені здалося, що я почув звук труби Енніо Морріконе. Церо вийшов з хати й завмер на порозі, дивлячись на нас. Борна озвався:

– Черкезе… Це не я.

– Звідки ти знаєш? Ти згадав?

Борнин голос тремтів.

– Найпростіше було б зараз сказати, що я все здумав, і вигадати якусь історію про себе. Але, люди, щиро вам кажу: я не пам’ятаю.

– Значить, це міг бути ти! – крикнув Черкез.

Церо покликав мене. Я озирнувся й побачив цівку його автомата.

– Опусти зброю. Негайно! – скомандував він.

Я кинув автомат у болото. Черкез і надалі цілився в Борну, підступивши до нього на кілька кроків. Усі ми зійшлися на середині дороги. Борна стояв у розірваній сорочці. На його плечі видніла частина великого татуювання, що спускалося кудись на лопатку. Церо підійшов і зірвав рукав роздертої сорочки. Ми перезирнулися.

– Що це, Борно?

Церо стволом показав на татуювання. Майстерно зроблене, з датою і роком на стрічках, обвитих навколо щита. За кольором можна було сказати, що зроблене більше року тому, але сумніви розвіювала дата. Самий початок війни. Борна намагався роздивитися, що там, на лопатці. Потім глянув на нас і знизав плечима. Черкез прихилився, намагаючись розібрати напис. Мене обдало холодним потом. У долонях і ступнях закололо. Цероваць подивився на мене, піднявши ліву брову.

– Знаєш, що це?

– Знаю.

Мені стисло горло. Я не міг повірити в те, що відбувалося.

– Борно, – покликав я його.

Мій голос здався чужим, ніби ці слова казав якийсь актор, який заміняв мене у найскладніший момент ролі, а сам я десь високо над знімальним майданчиком, сиджу на крані в кріслі за камерою і роздивляюся акторів. Борна мав татуювання підрозділу спецпризначення. І не абиякого, а найелітнішого, підготовленого для ведення бойових дій у будь-яких умовах. І що найгірше – він воював проти нас. Я глитнув і процідив:

– Борно, ти їхній.

У Церовця пересохло в горлі. Він вперся стволом Борні в серце й загримів:

– Маєш три секунди, щоб сказати мені ім’я і звання, інакше тобі кінець.

Борна заплющив очі. По його щоках текли сльози. Несподівано спокійним голосом він відповів.

– Я не знаю.

Церо смикнув затвор і почав відлік:

Черкез вискочив перед командиром, схопився за його автомат:

– Припини, Церо! Припини рахувати! Не треба. Ніколи більше не лічи. Ніколи більше.

Церо проковтнув слину. Я підійшов до Черкеза й узяв його за пояс.