Зоран Жмирич - Блокбастер

– Мені жити з цим! Щодня зустрічати його батьків і вітатися з ними! Я втратив найкращого друга!

Я схопив Черкезову руку й одним порухом заламав її за спину. Він болісно зойкнув.

– Думаєш, тільки ти втратив друга? Стань у чергу, Черкезе. Нас тут багато.

Клас поволі порожнів. Поки тривала зустріч, люди не знайшли, що сказати, а коли все закінчилося – і поготів не мали підстав залишатися. Дехто помітив, що щось негаразд між мною і Черкезом, але ніхто не став нічого коментувати. Конфлікти тут спалахували щодня і на кожному кроці.

– Радий бачити вас на ногах.

Лікар простягнув руку, гостро дивлячись на Черкеза.

– Учора ви були в такому стані, що я хотів просити головного лікаря втрутитися, і весь час картався, що не варто було вас відпускати.

– Зі мною все гаразд, лікарю, не хвилюйтеся.

– Так-так, бачу, і приємно здивований. Сподіваюся, ви добре відпочили? Але ж і міцні ви хлопці! Якби хтось інший побував у полоні, вже верещав би в штабі, щоб йому давали відпустку.

Черкез здивовано глянув на лікаря, насупивши брови. Цероваць згадав, що Черкез не знає історії, яку ми вигадали для лікаря, щоб забрати його з лікарні, тому швиденько втрутився в розмову:

– Лікарю, ми прийшли, як і домовлялися.

Лікар спохмурнів.

– Того хлопця перевели в місто, у травматологію. Тут ми більше нічого не могли зробити.

– Який діагноз?

– Численні переломи. Ключиці, передпліччя, пальці, стегно правої ноги, обидві гомілки, чотири ребра…

Я перезирнувся з Церовцем. Черкез байдуже оглядав кути коридора, неначе то була стеля Сікстинської капели. Лікар і далі перелічував ушкодження Ентоні:

– Одне зламане ребро пробило легеню, там кровотеча. На рентгені одна частка легені затінена. Але у нас немає апаратури для поглибленого дослідження. Підозрюю, що в нього може бути тромбоемболія.

– Що це значить, лікарю?

– Що в судинах згустки крові, через це в нього може піднятися температура й він впаде в кому. Треба терміново робити бронхоскопію і зондування. Але це тільки частина роботи. Я думаю, що в нього ще й хребець зламаний. Йому потрібна складна операція, а в нас немає для цього умов. Навіть рентген не працює як треба.

Напруга в лікарні була дуже слабка, тому увімкнені лампочки не світили, а ледь жевріли, гаснучи через кожні кілька хвилин. Люди в палатах із самого ранку споглядали за ними, чекаючи, коли вони, нарешті, засвітяться на повну силу. Лежали на ліжках, снідали і дивилися на лампочки. Коли ті засвічувалися яскраво, це означало, що напруга нарешті стабілізувалася і можна бігти на рентген. Одна з небагатьох можливостей зробити знімок, перш ніж напруга в мережі знову на кілька годин заслабне.

До війни це була непогана лікарня, але зараз усією будівлею гуляли протяги, бо більша частина вікон залишилася без шибок. Бійці надходили сюди з травмами і пораненнями, а виписувалися з нежиттю і застудою. Лікарні не пощастило з розташуванням: вона стояла якраз навпроти військового містечка, де до війни дислокувалися частини регулярної армії, яка підпорядковувалася сербському уряду. Коли почалися бойові дії, командир частини заявив, що обстріляє лікарню, якщо його вояків зі зброєю не випустять із міста. Місцеві навіть не розглядали такого варіанта, вимагаючи, щоб солдати здали зброю. Командир вирішив втілити в життя погрозу, і в лікарню з території військової частини випустили кілька снарядів. Останній влучив у вікно палати, від вибуху загинуло кілька пацієнтів. Обстріл окупанти почали без попередження, пацієнтів не евакуювали, бо погрози військових вважали просто відчайдушними заявами. Ніхто не вірив, що хтось здатен таке вчинити.

Збираючись іти, ми потиснули руку лікареві. Церо подякував йому за те, що зателефонував нам, а особливо – за розповідь про стан Ентоні. Ми зайшли в кафе навпроти пошти. Там усі з нами привіталися, а офіціантка зашарілася. Ми сіли за порожній стіл, поклали зброю. Церо замовив:

– Люба, звари нам кави. І наступного разу поклади на обличчя більше пудри. Ти червонієш, ховаючи ракію.

Відвідувачі засміялися, а Церо махнув рукою.

– Наточи й нам по подвійній.

Ми мовчки чекали за столом, поки принесуть замовлення. Я був виснажений. Насилу підніс чарку до рота.

– Швиденько пиймо – і в школу. Я хочу трохи поспати.

– Скажи-но… – почав Церо й відпив трохи ракії. – Що ти зробив у лісі?

Я відчув, як спаленіли мої щоки. Я саме тягнувся по чарку, коли на мене обвалилося це запитання.