Зоран Жмирич - Блокбастер

– Ти! – Церо тицьнув пальцем на першого-ліпшого солдата з тих, що наближалися коридором. – Стань біля дверей і нікого не впускай. Це наказ.

Коли за півгодини ми повернулися, перед кімнатою тупцяло кілька цікавих. Боєць біля дверей нікого не впускав усередину. Церо негайно наказав усім розійтися.

Ми зайшли в кімнату й побачили одну з тих сцен, які неможливо забути. Ніколи.

Посеред кімнати на підлозі лежав непритомний напівроздягнений Ентоні. Його голова розпухла, тіло було вкрите кривавими синцями, руки з поламаними ліктьовими суглобами неприродно схрещені. Навколо на паркеті підсихали плями крові зі слідами черевиків. Біля Ентоні лежав закривавлений ніж, а на грудях червоніла вирізана літера «А». З беззубого рота стирчала шийка розбитої пляшки.

Обличчя Черкеза почорніло. Закривавленими щоками стікали сльози.

Черкез лежав на лікарняному ліжку, прив’язаний шкіряними ременями за руки й за ноги і ще одним широким ременем за талію. Хоч нам і здавалося, що він уважно на нас дивиться, насправді від седативних препаратів він навіть не усвідомлював, де він і що відбувається. Лікар дивився то на Борну, то на мене. Цероваць осторонь підкручував вус. Борну лікар запам’ятав ще з того епізоду зі щепленнями, тож цього разу спробував повестися жорсткіше, бо ми були на його території. Він підійшов до нас, схрестивши руки на грудях і тримаючи в губах дужку окулярів:

– Ну, панове, час закінчувати візит.

Я подивився на нього скоса, а Борна спокійно відповів:

– Я не вважаю це візитом. Ми прийшли по людину.

– Я радив би його залишити. Ми надамо йому найкращий догляд.

Я втрутився:

– Найкращий догляд – півлітра й смішна сигарета.

Лікар повернувся до Церовця.

– Командире, ви ж не збираєтеся насправді його забрати?

– Збираємося, лікарю. Поспить, відпочине, і завтра буде як новий. Як той, другий?

Лікар надів окуляри, засунув руки в кишені білого халата й зітхнув.

– Він дуже травмований… Як, кажете, це сталося?

Цероваць відкашлявся.

– Я ще нічого не казав, але зараз скажу. Повертаючись із Малого Берліна, хлопці потрапили в засідку. Їх усю ніч тримали в полоні, але нам вдалося їх витягти звідти. Тому хлопцю дісталося найбільше.

– Судячи з його ушкоджень, це був справжній воєнний злочин, – занепокоївся лікар.

– Що ж, лікарю – це війна, зараз засобів не вибирають.

– Його, мабуть, катували цілу ніч. Бідолаха…

– Що ви хочете, лікарю, – воюємо зі звірами. Ми бачили й гірші речі.

– Так, я теж… Але то були поранені, а не отакі перемелені.

Церо намалював пальцем коло в повітрі над Черкезовим ліжком:

– Лікарю, ми вже пішли б, то, може…

– Відв’язати? Ви таки його забираєте?

– Забираємо.

– Гаразд. Вам треба дещо підписати…

– Лікарю! – перебив Цероваць. – Ви зареєстрували, що він надійшов до вас?

– До цього ще не дійшло, але то звичайна бюрократія, ми завжди оформлюємо наприкінці…

– Не треба, лікарю. Розв’язуйте його!

Ми винесли Черкеза, як мішок. Лікар ішов слідом, аж поки ми не сіли в машину. Він сперся на дах авто, нахилився і спробував ще раз переконати відмовитися від наших намірів:

– Прошу, подумайте ще раз…

– Ми подумали, – відповів Борна, підсуваючись до вікна.

Лікар відступив від машини із заклопотаним обличчям. Я натиснув на газ і махнув йому:

– Бувайте, сестро Мілдред.

Ми виїхали з лікарняного подвір’я на головну дорогу. Черкез спав на задньому сидінні. Його голову Борна поклав собі на коліна. Церо на передньому сидінні тримався великою долонею за ручку дверей. Нарешті він глянув на мене зі здивованим усміхом.

– Сестра Мілдред?

– Луїза Флетчер [18] Луїза Флетчер – американська акторка, відома завдяки ролі сестри Ретчед у культовому фільмі Мілоша Формана «Пролітаючи над гніздом зозулі» (1975), за яку отримала премію «Оскар». .

– Медсестра Мілдред Ретчед, – докинув з-за спини Борна.

– «Пролітаючи над гніздом зозулі», – додав я.

– Мілош Форман. Сімдесят п’ятий, – підсумував Борна.

Церо засовався на сидінні:

– А хай би вас з вашими Мілошами, сімдесят п’ятими та вісімдесят п’ятими! Психи.

– Добре, добре. Принаймні, ти знайомий з такими людьми, – засміявся я. – Пам’ятаєш, коли ми востаннє їхали разом?

Церо подивився на дорогу й крадькома посміхнувся.

Того вечора ми були в місцевому відділі поліції, де Церо мав зустріч з їхнім начальником. Поки вони говорили, ми напилися до безтямного стану. Коли врешті треба було їхати в село, Церо покидав нас у машину й вирішив сам сісти за кермо. На задньому сидінні вмістилися Швидкий, Черкез і я. Аміджа сів біля Церовця. Важко було добрати, хто п’яніший. Не дуже пам’ятаю, про що ми говорили, але точно знаю, що Швидкий раптом почав плакати. Рюмсав усе сильніше, що нам аж закладало вуха. Заскочила його якась депресія, і він заходився плачем, наче мала дитина. Черкез не міг більше слухати і почав ляскати Швидкого по голові, вимагаючи, щоб той замовк, але малий від цього тільки сильніше завивав. Продовжуючи молотити Швидкого по голові, Черкез теж розплакався, і тепер вони вже вдвох роздирали нам вуха. Черкез усе ляскав і ляскав, повторюючи: «Ану не плач! Не плач, скотиняко! Припини!»