Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Україна! Україна! – закричали всі разом, неначе вона тільки-но народилася. – У нас усі села споконвіку говорять українською, то хіба не Україна! – дивуються й самі. А в міста навезли російських людей, та так багато, що тепер там і мови нашої не чути, – вискочила і така правда з їхніх вуст. – Як торгуватися на базарі, аби задарма видурити, вони розуміють, а тут, бачите, ні. Та й узагалі – чому ми повинні говорити їхньою мовою, коли ми у себе вдома? – від того, що так добре вивели, навіть дружно засміялися.

І як не махав руками той, що сидів на дереві, заспокоїлись вони не скоро.

– Анікеєв проти автономії України! – ледь докричався молодий чоловік, якому вже й рукавиці подали, тільки б не злазив. – Каже, що даремно глотки деремо, бо тільки Установчі збори Росії можуть таке вирішити, а вони ніколи не погодяться рвати імперію на шматки.

Люди знову зашуміли, але вмить притихли, бо самостійник Міхновський, якого вони вже знали, не побоявся сказати з трибуни, що росіяни хочуть продовжувати панувати над українцями, як це було раніше, а українці ж хочуть визволитися з того ярма. За таку сміливу правду йому аплодували не лише в залі, а й на площі. Аби до кожного дійшло, він ще додав: «Не якась там окрема партія, а весь московський народ хоче бути паном над українським народом». Чули люди, що він давно сміливо виступає, але щоб так!.. Тому й на майдані не стихали аплодисменти.

– То це вже він не про автономію, а про свою державу! – люди навіть обернулися на облізлу шапку, з-під якої хтось кахикав. – Так, про дер-жа-ву! – старий аж хрипів, аби його почули. – Тільки хто ж на таке погодиться? А після більшовицького перевороту все й зовсім загостриться, інакше й бути не може, бо до влади прийшли жорстокі люди, які і крові не побояться, – це він про Петроград та Москву. – Ще самі чи втримаються при владі, а нам уже нагадують про «хмельниччину», «гайдамаччину», про Мазепу, – і про таке ледь доказав, неначе хтось на його шиї вже затягував зашморг. – Якби знову не надумали душити нас та різати. Не дадуть нам пожити, ось побачите!

Уже й під руки його повели звідти, а він далі бубонить про вирізаний Батурин, про війська якісь, навіть царицю Катерину II пригадав, яка Запорозьку Січ розбила, розігнавши по світу козаків.

– Хто такий? Звідки знає? А чи правду каже? – крутили люди головами, шукаючи того старого. Лише баба Палажка, здогадавшись, що то був дід Карпо, побігла слідом.

– Так тих москалів уже давно немає – усі на тому світі. Тож нехай там із ними й розбираються, – знайшлися такі, які на все те махали руками. – А на цих не звертайте уваги, їх справді ніхто серйозно не сприймає.

– Як же не звертати, коли Донбас проти такої нашої Української Республіки, він підтримує Російський Тимчасовий уряд, – точно знаючи, Настя мало не тупнула ногою.

Продовжили ту розмову й наступного дня в її хаті, читаючи газету «Нова громада».

– І коли б це ми без діла сиділи? – дивувалися новому часу. – Уже б пряли чи вишивали. А чому так? – питали одне в одного. – Тому, що й раніше жили ми в бідності, а це й зовсім погано стало. До того ж не покидає відчуття, що клубок накручується.

Після таких розмов усі мовчали, навіть гарячкуватий дядько Іван не підскочив і не заперечив. Лише збираючись виходити з хати, сказав: «Нічого, якось воно буде. До Центральної Ради зараз довіра більша, ніж до царя, тому вона повинна нею скористатися. Повинна… Повинна…» – повторював ще й на вулиці. Чи заспокоїли інших його слова, чи ні, хтозна, бо поверталися в холодні домівки, де ні запасу зерна, ні борошна, ні сала вже майже не було.

Старий козак Карпо там не був, того вечора він зустрічав свого товариша Андрона, який знову казав, що останній раз сюди дістався. Уже й місце отримав у Самарському монастирі, але поки що поступився ним пораненому фронтовику.

Наслухавшись за далеку дорогу, тепер переказував, як люди бороняться від тих утікачів із фронту, що за Дон прямують. А голодні солдати так селян грабують, неначе вирішили від’їстися в Україні за всі роки війни. Зустрічав і вояків, які йшли на Київ питати у своєї влади: що ж далі їм робити? Тепер їх було більше, ніж у червні, коли Всеукраїнський з’їзд військових мав відбутися. І вони говорили, що не хочуть ніякої автономії, про яку в Першому Універсалі йшлося. Усе пригадували слова промовця, які, мов грім, пролунали тоді з великої трибуни: «Ми – козацькі сини і хочемо бути господарями на своїй землі, як були колись предки козацькі, князі київські! Хочемо самостійності!»