Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Це Григорію Мусійовичу, – навіть поштиво вклонився. – Нехай від’їдається наше благородіє, гаспадін паручік. Коли щось треба буде, ти цьому Петру скажеш, а він тобі й чорта лисого дістане, – це він так пропонував їй свої послуги. – Чотири Георгії, повний кавалер, це ж треба! – чи справді його так вразило, чи лише вдавав, але це був уже не той Петро.

Їй і з цього хотілося сміятись, навіть забула подякувати, але за мить його вже й не видно було, неначе крізь землю провалився.

А ось вечір того дня виявився зовсім іншим – неначе сам нечистий крутив її душу, від чого навіть на свіже повітря доводилося виходити. Уже думала, що з Грицем щось сталося, а потім і Прокіп мерещився, і віз рипів точнісінько так, як той, на якому добрі люди привезли її Мусія до двору. Останній раз зібралася вже, як зовсім темно стало, і тільки-но відчинила двері, як перед нею…

– О Боже! Оксанко, що з тобою, дитино моя? – Настя аж руками сплеснула. Одразу кинулась до доньки, яка, може, й давно стояла перед порогом, не наважуючись зайти до хати. – Щось трапилось? – пригорнула до себе та ще дужче налякалася: тремтить уся, як спіймане зайченя. А коли за руку потягла, то й зовсім кров у голову вдарила. – Хтось гнався за тобою чи… – не наважилась сказати те, що на думку прийшло. – Кажи матері, доню, що б не сталося, кажи, усе одно нам удвох із тобою рішати, – намагалася хоч якось її розговорити. – То невже прямо в монастирі хтось… – і знову замовкла. – Мабуть, Молодніков… – саме на ньому зійшлися її думки. – Я ось піду туди! – у гарячці одразу й рушати зібралася. – Ось я йому покажу! – погрожувала, ще не розуміючи, що робитиме. – А може, Гриця туди відправити? Той усіх виведе на чисту воду!

– Не треба нічого робити, – ледве проказала. – Я не хочу, щоб про те хтось знав, – хлипала точнісінько так, як у дитинстві. – Він мені нічого не встиг зробити, лише піймав і зачинив ув одній із кімнат монастирського маєтку, – промовила трохи розбірливіше. – Поміщицький син саме нагодився. Якби не він… – при згадці про те їй знову ставало зле. Аж тепер мати помітила синці, які проглядали з-під розірваного одягу.

– Справжній садист! – уже вкотре накидала на себе старий суконний піджак, аби відправитися шукати кривдника. – Хто посмів чіпати мою дитину? – уже й на неї той колотун перескочив.

Вважала, що так і було, просто донька боїться в тому зізнатися. Різні варіанти в голові перебрала, та на жодному не спинилася. Навіть коли мила її в кориті, не почула від неї нічого конкретного. Не сказала вона й слова, коли Настя шепотіла молитву, лише згодом побілілі вуста розтулилися:

– Синці й подряпини від того, що я з вікна стрибнула. Якби воно відчинилося, може б, і не було такого, а коли розбила, то й сама порізалась. Тільки що було робити, коли він на двері вже налягав.

– Ти з розбитого вікна плигнула вниз на бите скло? – мати дивилася на неї і не могла повірити. – Там же високо, до того ж кущі й дерева внизу… – аж саму той страх почав колотити. – Як же потім?.. – не могла навіть уявити.

– Дотемна ховалася в лісі, а він усе кричав і погрожував мене вбити, – там їй було ще страшніше. – Пробіжу трохи та знов послухаю, а сама все Миколая Чудотворця кличу на допомогу. Коли люди де й узялися – возом їхали, то й мене підвезли. Їй-богу, нікого не було на дорозі, та й потім пропала підвода, тільки-но я з неї зіскочила.

– О Господи! – аж сплеснула Настя долонями. Не знала, що й думати: чи насправді чудо сталося, чи то дитині від страху так здалося. – Раз так просила, може, й Сам приїхав за тобою, – встала та перехрестилася на його ікону. – Значить, Молодніков. Теж мені президент Святогірської республіки. Захопив з дружками не лише монастирський, а й панський маєток і проїдає та пропиває чуже добро. Свій уряд, бачите, у нього, свої депутати – наймити з лісопильні. Ні земська управа їм не указ, ні повітова. Але я йому цього не прощу!

– Тільки Грицю нічого не кажіть, не хочу, щоб він думав, що мене обезчестили, – просила донька. – А ви ще читайте молитву, бо знову все починає тремтіти, – Оксана ледве вдягала чисту сорочку.

– Чому ж. Він завжди тебе захищав, тому й зараз у нашій слободі ніхто не посміє тебе скривдити.

– Не треба, він був проти того, щоб я туди йшла, а я і його не послухала.

І читала Настя того вечора, і на віск переляк виливала, і святою водою через сито порскала – робила все, що знала, аби доньці полегшало. Навіть цілу ніч за руку тримала, бо щойно відпустить, як її донька знову починає кричати.