Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Нарешті, а то в Києві та Полтаві вже давно так кричать, а в нас ніби не Україна, – раділа тому й баба Палажка.

Ще ніхто тут не говорив таких слів, усе про хліб та про землю. А вона й далі розповідала про військовий парад під жовто-блакитними прапорами, про той настрій, який там панував, і про те щастя, яке звідти принесла у грудях додому.

– А планували більшовики збити нас з пантелику, – наближався до їхнього гурту дядько Іван, брат Мусія, який сьогодні був не на роботі. – Хотіли провести під червоними прапорами, – раніше його ніяка політика не цікавила, а зараз і він не міг стояти осторонь. – Та, дякувати Богу, після виступів наших українських промовців свято відкриття Всеросійських Установчих зборів перетворилося на українське свято. Тепер будемо на Центральну Раду надіятися, а то ми і не російські, і не українські були.

Так і йшли, спочатку вигукували ті українські гасла нібито жартома, на Ізюмській дорозі кричали голосніше, а коли наближалися до центральної площі, де вже стояло багато люду, кричали, скільки було духу. Ні для кого не було новиною, що цареборисівці ще здавна вважалися волелюбним людом, і тепер їм хотілося те довести на ділі. Тим паче, що саме зараз кожен мав визначитися: хто за Українську Центральну Раду, а хто за Російський Совєт народних комісарів на чолі з Леніним.

– А кажуть, що жовтоблакитників у нас переважна більшість.

Настя із задоволенням переказувала почуте, бо тепер її Григорій не лише читає вдома газети, а й так розповідає багато новин. Вона й не хвалиться нікому, бо досі не може збагнути, що це її син – той самий розбишака, якому багато хто пророкував зовсім інше майбутнє.

– Не тільки селяни за них, – спокійно продовжувала далі, – а й інтелігенція Ізюма, і навіть частина поміщиків, – і це була правда. – От який час настав: справді кожен має визначитись.

Може, й не до кінця розуміли ці прості люди, про що йдеться, але відчували якийсь новий дух, що витав над ними. І лише дехто думав про козацькі гени, які почали в них прокидатися. Тому й були вони серйозними, як ніколи. Тільки баба Палажка, кумедно скривившись, додала дещо іронічно:

– Українське національно-шовіністіческоє двіженіє.

Це вона про те, як більшовики називають їхній український рух, який не так давно народився, але з кожним днем міцнів і розширювався.

– Горлопани!

Дядько Іван голосно відповів на її репліку, бо вони йому страх як надоїли в залізничних майстернях. То гурток «Красная звєзда» створили, то якийсь загін «красної гвардії», – поки не з’ясувалося, що то російськомовні молодики та кримінальні елементи, які навіть свій ревком і революційний штаб розвалили, бо не ті більшовики там були. «І що вони далі робитимуть? – аж плечі його піднялись та опустилися. – Навіть не знаю, але люди почали їх боятися», – і це було правдою.

На майдані стояли мовчки, аби почути, що ж діється у великій залі жіночої гімназії, де проходить повітовий селянський з’їзд.

А звідти передають, що більшовики почали шалену агітацію серед інших депутатів. З усіх кутків тільки й лунає: «Вся власть Совєтам!», «Товаріщі крестьянє, нє верьте буржуазной Центральной Радє!», «Єйо паддержівают только каледінці і корниловци!» – так переказували учасники мітингу, яким дозволено стояти в тій залі біля дверей. – Горлопанять, неначе це якийсь більшовицький мітинг, а не селянський з’їзд, – уже хтось і від себе додав, але й те пішло далі.

Зашумів люд, почувши таке, заворушився, уже й кулаки стиснуті і в очах неспокій, коли й пропозиція звідкись не забарилася: за комір повитягувати тих баламутів, як котів поганих. Але представники есерів, які вже шостий з’їзд тут організували, заперечують, хочуть довести все до кінця мирними методами.

– Ось трохи зачекайте, воно зміниться, – заспокоює і якийсь інтелігентний чоловік, що стоїть неподалік від них. – Уже президію обрали, куди жоден більшовик не потрапив, – додав і радісну новину.

– Нарешті зрозуміли селяни, що вони не туди тягнуть! – не зміг промовчати і дядько Іван. І знову така тиша запанувала, що чути навіть, як люди сопуть.

– Ха-ха! – уже сміються з більшовиків. – Кажуть, що вони міркують, як колись французький король: після мене хоч потоп.

– Правильно, – відгукується на те площа.

– Хтось говорить, що тут жили наші батьки й діди, і нам не однаково, як будуть жити наші діти та онуки. Чи добре впорядковану вільну країну їм залишимо, чи зруйнований край, – якийсь молодий чоловік навіть на дерево заліз, аби одразу повторити почуте. – Гласний Гавриленко говорить українською мовою, а ті кажуть, що тут тієї мови ніхто не розуміє. Ти ба які! – уже й сам коментує. – А він наголошує, що Ізюмський повіт – це Україна!