Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Сама чого тільки не передумала до ранку. Пригадала й те, як не пускала туди свою «сестру милосердя», а вона так просилася, що й на коліна ставала. Пізніше змушувала всім хвалитися, що брат то два, а то вже три Георгіївські хрести отримав, аби боялися її чіпати, а воно й це не допомогло. Пригадувала й інше: як багато люду було в їхньому Святогірському монастирі ще на початку війни, коли російська влада через Ізюмську земську управу розміщувала там і поранених з фронту, і біженців, і депортованих із Західної України, де війна вже точилася. Але був порядок і всім давали лад. Ну, трохи не всім, бо не любили монахи іновірців, навіть виживали – тому, разом із людьми, розійшлася й погана слава про цю святу обитель.

Згодом біженці подалися світ за очі, повтікали додому й вояки, які після лікування мали на фронт повертатися, лишилися лише каліки та ті, хто від війни там ховався. Саме вони й напоумили місцеву голоту на створення «Святогірської республіки». З того часу не знала і влада, що з ними робити, то й вирішила: вважати все те неправдою, а хто переказуватиме чутки, тих вона каратиме. Про свавілля бандитів говорили по-різному: одні називали їх першою ластівкою ультралівого анархізму, а інші – совєтською ластівкою більшовицького сепаратизму. «І де тільки такі слова взялися, яких тут ніколи не чули? – дивувалася Настя. – Одне я зрозуміла: такими шматками можуть усю нашу землю захопити, тоді довкола будуть самі республіки, як Святогірська. Ото життя настане!»

Сама вкотре дякувала Богові, що її дитина вже вдома. Передумала й Грицю говорити, який згарячу міг і самосуд учинити. А чи виправдають його потім, раз влада вирішила їх не помічати? З тим і задрімала, поки Оксанка своїм криком знову її не розбудила.

– Виходь, Насте, до нас! – гукала її баба Палажка з вулиці. – Давно ми тебе не звали, нехай, думали, на свого синочка надивиться, – про повернення Григорія в перший же день уся слобода переказувала. – Ще б пак, офіцером-фронтовиком прийшов, а вже що нагород – на повні груди. У блискучих чоботях, у новенькій формі, навхрест оперезаний портупеєю, іде гордовито вулицею рідної слободи, а хрести та медалі при кожному кроці так і подзенькують, – з такою насолодою розказувала баба Палажка, що в Насті від щастя аж очі мокрими стали. – Аж тут колишній поліцейський урядник дибає, який за парубоцькі витівки ще за декілька років до війни погрожував йому буцегарнею. Тепер же, ще й не порівнявшись із Грицем, виструнчився і приклав руку до форменого кашкета. «Ваше благородіє, господін поручік», – тільки й устиг сказати, бо, побачивши чотири хрести, аж язика проковтнув. Так і стояв, поки й видно було військового коменданта Савонова Григорія Мусійовича, – розповідаючи, баба Палажка трясла вказівним пальцем біля вуха, намагаючись надати сказаному ще більшого значення. – А він неначе підріс, чи то чоботи на підборах та хвацький кашкет зросту додають? – спитавши, не стала й відповіді чекати, бо то ж не головне. – Шкода, що Мусій його не дочекався. Жодна хвороба не причепилася б, якби зустрів такого сина, – хитала головою та мало не заплакала. – А я ж його на свої руки прийняла, – навіть поглянула на них здивовано. – Уже тоді сказала, що бісеня якесь народилося, до того він був в’юнкий. Чи не так?

– Пригадую, усе пригадую, – терла очі Настя, а вуста сміятися хотіли. – Інші діти й справді звичайними народилися, а цей… – і знову недоказала, не знаючи до того, що й від радості горло перехоплює.

– Ще я тоді його з Сірком порівнювала та про пиріжок розказувала, – повитуха й досі про те не забула. – Одного тільки не зрозуміла: на війну пішов Савон, а з війни чомусь повернувся Савоновим, – сама аж руками розвела.

– Ще й на фронті Савоном був, поки документи на нагороду не відправили, – пояснювала Настя майже пошепки. – Видно, військове командування мало право нагороджувати Георгіївськими хрестами воїнів тільки з російськими прізвищами. Так каже дід Карпо.

– Оце так! А я думала: випадково, – здається, баба Палажка ще більше здивувалася. – Виходить, тепер усі твої діти будуть Савони, а він Савоновим так і залишиться?

– Мабуть так, ніхто ж його документи не перероблятиме, – вона не вважала це чимось важливим. – То куди ж ви зібралися? Чи й сьогодні на мітинг?

– Куди ж іще. Ходи й ти з нами, – і не збиралися без неї рушати.

– Чого вдома сидіти, коли там доля наша вирішується? – просили вже всі хором.

Дорогою розказували, що й на відкриття Установчих зборів туди ходили, і «Слава Україні!» там кричали. Повідали, що таке гасло їхній Данков із Києва привіз. Повторювали за ним й інше: «Нехай живе Українська Народна Республіка козаків, робітників і селян!» І тільки, було, трохи відпочинуть, як знову – «Вся влада Українській Центральній Раді!» І нічого, що вони там захрипли та застудилися; зате отримали таку радість, неначе весна надворі стала, коли вже й на зиму повернуло.