Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Так-так, – знову кахикав Карпо, бо його сива пакля на голові аж сторчма стояла. – І як тобі вдається все так звести? – дивувався талантові товариша. – Воно й раніше так було: краще за тебе ніхто не виведе.

– Це все дорога, друже. Йдеш і думаєш: і так, і сяк його, а дні біжать. З часом і сам собі дивуєшся, неначе познайомився зовсім з іншою людиною.

Він би міг і двадцять таких один за одним поставити, і точно сказати, коли який народився, – але як усі вони вміщалися в одному, такому старому і негожому, й сам осягнути не міг. Усе розказавши, сів та задумався. Було й раніше: стане мов воскова статуя, і не чіпай його в таку хвилину, і не кажи йому, бо він нічого не чує. Тож затих і Карпо, а в тиші й він може щось почути. Цього разу хтось спокійно й тихо повідомляв, що Григорій був його останнім завданням на цьому світі. Він навіть не стрепенувся і не схопився з місця, а спокійно почав підбивати підсумки свого життя. Із великого лантуха різних подій одні викидав, інші залишав, аби основне донести на суд Божий. А вірному товаришеві Андрону до своїх розповідей ще хотів додати: як і прийде наступного разу в цю хату смерть з косою, то відстрочки в неї Карпо більше не проситиме. Нехай веде на постійне проживання туди, куди він заслужив. Однак його неслухняні вуста і не збиралися розтулятися. «То невже він тут ще потрібний?» – надумавши, зрадів, мов дитина. Навіть дзвони в голові затихли, які вже калатали на цілу округу, аби всім сповістити, що старий Карпо нарешті представився. – Потрібний… – і він повторив те слово, яке було просто магічним, бо й козаки зі старого портрета усміхалися, і навіть Спаситель з ікони.

«Ось я тебе покатаюся з червоними! Ще про Бахмут не забули, а вони знову таке влаштували. Я тебе нап’юся горілки! – Настя мало не бігла дорогою, та все свого Акима лаяла. – А клявся, що ти чесний червоноармієць, що й такі там є, – пригадувала його слова та на залізницю поглядала, яка, здавалося, і не збиралася до неї наближатися. – Склади з горілкою вони знайшли, про які ми ніколи не чули. І що то значить москальський нюх – поряд із нами в підземних погребах десятками років стояли, і нічого, а вони тільки вийшли на станції покурити, уже й про горілку взнали.»

– Даниле, а ти чув про такого Сіверса? – спитала, тільки-но побачивши свого родича. – Кажуть, що страшний головоріз. Зміїв зараз так колошматить, що аж пір’я летить у різні боки, – від швидкої ходи ще перехоплювало дихання, але й тут вона поспішала, аби якомога більше дізнатися. – Немає мого Гришки, третій день немає, – сама все до Данилових очей придивляється, аби вгадати: чи правду він їй скаже? – Думаєш, і його в Зміїв забрали боротися з тими пройдисвітами? Акима теж немає: той, мабуть, до них приєднався, – і на те Данило, здається, не реагував. – А чи втихомирять тих п’яних пітерців, чи брат на брата піде? – схопилася за Данилову руку, аби встояти.

Про таке й цьому родичу не збиралася говорити, тож очі одразу стали на стоптані чоботи дивитися, замерзла рука до лоба потяглася, аби хрест вивести, а груди продовжували тяжко зітхати, бо їм усе одно не полегшало.

– От біда: не встигнеш порадіти, як вона знову в хату преться. І як ти її не проганяй, вона в будь-яку щілину пролізе, а потім і душу тобі виверне, – саме так останнім часом вона почувалася.

– Та не хвилюйся так дуже. Не хвилюйся, – у Данилових очах нарешті з’явилося співчуття, якого вона там шукала. – Ще якийсь день погуляють, а потім усіх заженуть у вагони та й повезуть на Донбас, Ростов, далі на Таганрог. Добровольчу армію донського отамана генерала Каледіна повинні розбити.

– Щоб оті п’яні квачі козаків побили? Бути такого не може! – пригадала, як її Гриць із гордістю розповідав про ту армію. – То які ж це там склади були, що вся десятитисячна армія впилася? – не могла навіть уявити.

– Мабуть, дуже великі, якщо звідси за кордон оковиту відправляли. Кажуть, що на нашій горілці Російська імперія багато золота заробляла. А балтійські матроси, латиші та пітерські робітники-червоногвардійці те золото третій день на халяву жлуктять, – задоволено усміхався. – Недавно в Бахмуті було, а тепер і тут сталося. Оце так «революційний похід червоних визволителів!» – повторив те, що в телеграмі писали. – Щойно горілкою запахло, так той похід і загальмувався. Та й це не все: сьогодні у Зміїв ще три ешелони людей зі зброєю прибули. Цих на підмогу прислали, але й вони з радісним комуністичним ентузіазмом долучилися до пиятики.