Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Було б краще, якби п’яні проїхали, а то й нам дістанеться. Оце так «летюча група північних військ», – на тому й Настя повернула до своєї хати.

А під вечір знову стала Петра виглядати. Навіть зраділа, побачивши, та почала на вулицю кликати: хотілося й у нього про свого Акима спитати, може, що чув, коли він такий проворний.

– Біля Сіверса його бути не може, – логічне мислення ще жодного разу не підводило цього чоловіка. – Коли ж почую чи побачу, дам знати, але, на твоєму місці, я б нашому комендантові сказав правду, – а то на заробітках та на заробітках.

– Мовчи, про те ніхто не повинен знати, навіть Гриць, аби йому брат не зіпсував репутацію. Його ж українська влада призначила, а цей за червоними без оковитої, мов п’яний, бігає, – нарешті й вона вирішила по-правді. – А втім, може, й скажу, – нагнула голову та старим чоботом колупала мерзлу дорогу.

– Ось не хвилюйся, цю ніч ще спокійно спи. Думаю, червоноармійці, прохмелівши під Шебелинкою, подалися назад похмелятися. А там щось із ними робитимуть, бо далі вже нікуди. Декілька ешелонів, сорок п’ять вагонів, і всі зі зброєю! – Петро аж за шапку схопився, яку від подиву його густий чуб мало з голови не скинув. – Ти ось що, Насте… – знову топтався, збираючись з думками. – Коли ми з тобою так порозумілися, то не видай мене нікому, навіть Грицьку не проговорися. Зможеш? – дивився, як вона киває. – Розумієш, мужику з руками й ногами нема де заробити, а з дому йти не хочеться. Поки повернешся, то й дружини вдома не застанеш. Усе радості їй не вистачає, – теж зітхав, аж його нова куфайка ворушилася. – Виходить, у тебе своя біда, а в мене своя. Не бити ж мені її батогом, як Степан, що навпроти мене живе, – кивнув головою у бік його хати. – Тож змушений стерегти. Кажуть, що й мати такою була, а потім перебісилася. Ото і я такого чекаю та кручуся, як муха в окропі – щось привезу, а потім на щось обміняю. Можу й з тобою за мовчання поділитися. Коли ні, – бо вона цього разу мотала головою, – то проси, що хочеш. Усе взнаю, усе тобі розкажу, і присягаюсь: Петро своє слово завжди стримає.

Уже й цього Насті шкода стало. Різні люди, різні долі, навіть інколи їй здавалося, що вони ніби в окремих світах живуть, а не поряд в одній слободі. Усе ж надумала завдання Петрові: більше дізнатися про Оксаниного жениха, аби правильно потім вчинити, поки те кохання далеко не зайшло.

Діждалася цього вечора й Григорія, який повідомив, що на станції Зміїв пітерські вояки навстріч зіткнулися з пасажирським потягом, який із Харкова прямував. Розбився паротяг, десять вагонів, а головне: багато поранених та загиблих.

– Допилися! Давно ми про аварії не чули, а ці щойно з’явилися – одразу лоб у лоб. Видно, самі стрілки перевели, аби їм нікого не чекати. Це ж треба: десять вагонів за якусь секунду! Годі й уявити, що там коїться.

– Тепер і Оксану туди заберуть першу допомогу людям надавати, – просто так сказала, а по хвилі зрозуміла, що в тому не помилилася. – А ти чого так пізно? – спитала в сина.

– Своїх залізничників ловив, бо від Змієва до Ізюма всі з переляку розбіглися.

Поки вона готувала вечерю, Григорій ходив по хаті туди-сюди, постукуючи каблуками. Усе думав про той клубок, який ніяк не вдається розплутати. А їй сказав лише про дядька Данила:

– Сам просився втекти. Каже: і на чому б не спинилися, мене все одно заарештують.

Яке рішення прийняв він, Настя й не питала, бо кому, як не йому, через день-два доведеться зустрічатися з тими головорізами. «Якщо не поспішатимуть, то не обійдеться, а якщо тихо проїдуть, бо все-таки пиячили декілька днів, то зовсім добре буде», – про інше й думати не хотілося.

Та хоч і було тим сіверцям на похмілля, усе ж роззброїли їхній кавалерійський полк. І добре, що не встигли солдати петлюрівську форму отримати, бо вирізали б усіх, а так лише зброю забрали з собою, кращих коней та амуніцію, – саме так вони встановили тут совєтську владу.

«І знову мої сини один проти одного, – роздумувала Настя на самоті. – Григорій мав їх сюди не пускати, а Аким зустрічати. Та й самою владою ще вчора був тут Григорій, а сьогодні Аким. Тільки не збагну я його до кінця, хоча й мала б розуміти свою дитину: відмовився бути членом ревкому. Звісно, немає він до того ніякого хисту, – та все ж краще він, ніж сидітиме там російський більшовик. Аким би поганого не підтримував, а той буде це робити. Отак і живемо. І чого далі чекати? – таке відтепер часто крутилося на думці, і тільки вона його віджене, як воно знову тут. – Аким каже, що червоні скоро землю роздаватимуть, а Григорій зовсім не вірить, що ті головорізи, які тут і останнє позабирали, щось комусь дадуть». Тож коли зійдуться брати в одну хату, у ній і дах піднімається. А коли розійдуться з неї в різні боки, мати й зовсім місця собі не знаходить.