Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Ой-йой! А мої ж там – і Григорій, і Аким, – навіть її руки схрестилися на холодній куфайці. – Хоч би наших військових туди не відправили, бо точно війна під боком розпочнеться. І чого вони досі їх звідси не забрали? Готували поповнення для фронту, а він уже давно розвалився. Тепер із них навіть хлопчаки сміються, бо вони солдати ще царської армії, яких і додому не відпускають, а часом і їсти не дають, бо нема на них виділених коштів.

– Ні. Зовсім недавно ті частини українізувалися, більшість перейшла в українське військо, а решту звільнять, і нехай собі чимчикують, куди їм хочеться, – він весь час поспішав. І тільки зробить два кроки, як Настя знову його за рукав схопить.

– Даниле, коли Акима побачиш, скажи, нехай і додому не йде, бо я йому дам. А як Гриць повернеться, перекажеш, щоб хоч на хвилину забіг, бо що й думати матері, – на тому й відпустила його.

Дорогою знову думала про своїх дітей. Про Тимофія, який без весілля став жити в чужій хаті; про наймолодшого Прокопа, який не встиг із Таврії повернутись, як на шахти Донбасу подався. У того опецькуватого крамара й копійки не отримав – неначе він у морі втопився, тільки-но прийшов час платити робітнику гроші. А молодий хлопець чого тільки не переносив на своїй спині за довгий сезон. Тепер надіється тут заробити, бо вже й парубкувати хочеться, а ні чобіт нових не має, ні штанів путніх. І де ж та земля, про яку ще недавно всі кричали? І сім’я була б у порядку, і всі вкупі жили б, і достаток з’явився б, адже вона всіх годувала споконвіку. Тоді й Оксані якесь придане придбали б, а то геть скриня в дівки порожня.

Може, й правда, що той військовий, який не так давно прибився, з нею оженитися хоче. А що дівці: поцілував ніжно, уже й літає вона, а не по землі ходить. Григорій каже, що зустрічав його тут, ще коли сам на фронт просився. То який же він патріот Росії, коли все робив, аби на війну не потрапити? А вже коли й відкупитися не міг, то лише один місяць воював. Хоча й вихваляється багатим дядьком, який у Москві свій великий хутровий магазин має, і торгувати його навчив, і управляти, – усе ж гнати його треба від нашої Оксани.

І так вона задумалась, що мало повз свою хату не пройшла. Опам’яталася, коли сусід Петро, повертаючи до свого двору, ненароком зачепив її.

– Зачекай, – вона й того за руку схопила. – Ти не зі Змієва, бува? – поглянула на його невеликі санчата, де щось замотане брудними ганчірками лежало. – То що ж там зараз відбувається? – була впевнена, що він саме звідти повертається, і цього разу не з порожніми руками. – Хоча б хтось розказав, хто на власні очі все там бачив, – знову кинула оком на його не порожні санчата. – І що то в тебе за лялька замотана? Чи не сп’яніла вона, бува, бо звідти душок горілчаний аж сюди пробивається? – лукаво на нього зиркнула.

– Та це… Та це… – сусід так швидко ніяк не міг вигадати щось путнє. – Валялася просто під ногами, то я й забрав, раз вона нічия, – спромігся, може, й на правду. – А там склад Червоного хреста пограбували. Теплий одяг забрали і все інше, – неначе й вагався, а все ж почав розповідати.

– Та я таке ще вранці на базарі чула, – махнула Настя рукою. – Кажи про інше: як же воно все відбувалося, і чи довго ті матроси-балтійці, латиші та «гегемони-пролетарії» з Пітера ще там гулятимуть?

– Треба день-два зачекати. Грізне червоне військо саме може розвалитися, – і все зиркав по боках, аби ніхто того не почув. – Сьогодні Сіверс хотів їх налякати й сказав, що озброєний до зубів противник уже наступає, – а про таке й зовсім тихо. – Думав, що вони зберуться з духом та далі поїдуть, а вийшло навпаки: одні почали розбігатися, а інші вимагати, щоб їх у Росію відправили. Навіть один ешелон устиг назад чкурнути, – дивно лупав очима й задоволено усміхався. – І як навести порядок, ніхто не знає. Стріляти, то вже й так багатьох розстріляли. Тепер кого силком вантажать у вагони, а багатьох за руки та за ноги хапають – і туди їх, неначе дрова.

– Оце так новини! – Настю від них аж струсонуло. – Кажуть, як висипали всі в Змієві, то й по вулицях пройти ніяк було. А коли ще підкріплення надійшло, то й з хати людям не вийти, так багато їх зібралося. Їх і так боялися, бо грабували всіх підряд – тягли не тільки продукти, а й старий одяг, у декого навіть із плечей знімали. Один самовар ніс у поїзд, другий самогонний апарат, ще хтось гусака живого, котили й діжку з огірками до центру. Чого ж рушати без закуски?

– Що було, то було. За три доби люди й на хвилину спати не лягали, – стверджував Петро, бо й сам був не радий, що туди поїхав. – Не думай, що це про чуже, вони вже зовсім близько. Поки я сюди добирався, ті ешелонами до Шебелинки доїхали. Правда, спинилися ненадовго, чотири перекинуті вагони з колії прибирають, – таке від чергової по вокзалу він почув. – Може, протверезіють, бо мороз аж за щоки щипає.