Братья Капрановы - Справа Сивого

— Дмитрику, ти мені так красиво писав про місто-перлину, столицю і науковий центр. А виявилося, що насправді це брудні руїни, завалені камінням вулиці, голодранці і запилюжений пустир із сільським ярмарком.

Вона примружилася, дивлячись в очі супутника.

Той почухав потилицю.

— Умієш ти за шкіру сала залити. Тільки треба враховувати, що тут ще зовсім недавно була війна. А центральний Сіабський ринок зруйнував попередній губернатор — так він покарав місцеве населення за повстання. Хоч насправді це твоїх слів ніяк не заперечує. Усе правда.

— І все одно я ані краплі не жалкую, що сюди приїхала, — дівчина облизнула солодкі від меду губи, і відвідувачі, що все ще не зводили з неї очей, одночасно гучно зітхнули.

Яворницький озирнувся розгублено, а Ліза засміялася — здавалося, вона була задоволена враженням, яке справляла на публіку.

— Не знаю, як надовго тебе вистачить серед цієї убогості. Бо сам я ще не скоро зможу повернутися, — замислено підсумував історик. — Коли Георгій Петрович Алєксєєв, пам’ятаєш, ти назвала його старим грибом на прийнятті у батька, де ми з тобою... — він запнувся. — Ну, словом, він клопотався для мене про це місце, за що я дуже вдячний. Бо тоді і справді був у великій скруті. А от тепер інколи думаю, чи не вийшло так, що це — добровільне заслання... — Тут він раптом зістрибнув з помосту і вдарив себе по лобі: — Чоловік!

— Що сталося?

— Той, що їхав з тобою у поїзді.

— І що? — розгубилася від несподіваного повороту дівчина.

— Я згадав, де його раніше бачив, — Яворницький озирнувся, нахилився до неї і стишив голос: — Його прізвище Сєдов, він у мене в Петербурзі на квартирі з обшуком був і, здається... здається, приїхав сюди по мою душу.

— Колезький секретар Веніамін Купріянович Сєдов. Прибув із дорученням із Петербурга.

— Чекайте.

Секретар зробив помітку у своїй книзі і вказав гостю на шкіряну канапу біля дверей.

Приймальня туркестанського генерал-губернатора була оздоблена в суворому англійському стилі, що не могло не вражати візитерів, око яких більш звикло бачити у місцевих інтер’єрах східне буяння кольорів, обрамлене блиском золота або срібла. Іншим предметом здивування допущених до аудієнції першої особи краю було те, що він приймав відвідувачів не у службовому кабінеті, а вдома — у великій резиденції, що стояла серед парку, сповненого екзотичними рослинами, але впорядкованому в англійському стилі з акуратними алеями, постриженими кущами та смарагдовою, попри пекло туркестанського літа, травою.

Людей у приймальні було досить, щоб зрозуміти, що в очікуванні аудієнції доведеться провести не одну годину. Однак Сєдов, якому у Петербурзі навіть снитися не могли візити до сановників такого рангу, готовий був чекати, скільки треба. Він умостився на жорсткому сидінні диванчика поруч із бороданем середнього віку у світлому літньому кітелі-полотнянику.

Більшість у приймальні становили військові та чиновники. Сєдов вправним оком оцінив еполети та зірки на комірцях і одразу відчув себе маленькою піщинкою в океані, дрібним нікчемою, що зайшов не в ті двері. Адже наймолодшим за чином серед усіх був його сусіда-бородань, на комірних нашивках якого блищала велика зірка — ознака статського радника, чиновника 5-го класу, «вашого високородія». Решта мали по дві-три таких зірки. Єпископ у чорному клобуку розмовляв про щось із бравим вусанем у генеральській формі з двома зірочками на еполетах. Сєдов, який лише нещодавно отримав чин 10-го класу — колезький секретар, — рефлекторно затиснувся у самий куточок, щоб не конфузитися на очах високоповажного товариства.

Щоправда, присутні були й міські обивателі — чотири вилицюваті бородані, які ревниво поглядали один на одного. А проте постава і вбрання видавали в них гільдійних купців — цілком звичних відвідувачів високих приймалень. Бородань-інородець у дорогому шитому золотом халаті та об’ємному білосніжному тюрбані улесливо посміхався всім — місцеві жителі добре відчувають, що таке влада. А дві шикарно вдягнуті жінки, що сиділи біля вікна, вели між собою невимушену бесіду, зовсім як у світському салоні.

Поки Сєдов боровся із дрижаками, що в результаті спостережень опосіли його спітніле тіло, бічні двері розчинилися, і до приміщення твердим упевненим кроком зайшла сухувата висока жінка у коричневій сукні простого крою з дорогою брошкою на грудях. Пані біля вікна одразу припинили розмову і повернулися до нової дійової особи. Те ж саме зробили і решта гостей. Жінка злегка кивнула всім головою і попрямувала до секретаря, який поштиво підвівся при її наближенні.