Братья Капрановы - Справа Сивого

Так минули півтори години. Черга порядно розтанула — губернатор умів давати раду відвідувачам. Щоправда йому трохи посприяла у цьому і міс Горн, яка ще двічі з’явилася у приймальні і прорідила чергу на двох гостей купецького стану. Столичне походження ніяк не просунуло Сєдова у черзі, тому двері губернаторського кабінету відчинилися перед ним, коли у приймальні залишилися тільки обивателі та бородань у халаті.

— Дозвольте, ваше превосходительство! — Сєдов зупинився біля дверей, чекаючи на запрошення пройти далі, але воно не надійшло.

— Що це ви мені привезли? — підняв голову від столу губернатор.

— Циркуляр департаменту поліції, з вашого дозволу. Стосовно діла Еварніцкого Дмитра Івановича.

— Циркуляр, — пробурчав Вревський. — І що ви мені накажете робити з цим циркуляром?

— Я... — Сєдов намагався підшукати слова, які б не роздратували невдоволеного сановника. — Оскільки справа стосується вашого чиновника, то в жандармському управлінні відмовилися без вашого наказу...

— Так, — губернаторські губи розтягнулися у задоволеній посмішці. — І ви прийшли цього наказу просити.

— Річ у тім, що пан Еварніцкій є таємним українофілом і дуже небезпечним організатором малоросійського елемента. Малороси мають небезпечну властивість...

— Тільки не розказуйте мені про малоросів, — Вревський підвівся з-за столу і сперся двома руками на його поліровану поверхню. Поза ця явно не обіцяла співрозмовнику нічого хорошого. — Я п’ять років мав честь командувати штабом Одеського військового округу. Та й тут у мене, крім інородців, кожен третій — малорос. Так що ж я маю на догоду твоєму відомству тепер усіх їх під наглядом тримати? А?! І ще смію нагадати, що у мене тут війна. З самим англійцем війна!

Губернатор зробив патетичну паузу, і Сєдов поспішив вставити у неї свою репліку:

— Я не смію казати про всіх. Тільки про Еварніцкого.

— Тільки про Еварніцкого, кажеш?! — зіщулився Вревський. — Ну добре, давай тільки про Еварніцкого. Бо про Еварніцкого не лише ваш департамент мені зі столиці пише.

Сєдов нашорошив вуха, а сановник простягнув руку на дальній край столу, взяв і підніс до очей папірець.

— Божою милістю, Ми, Олександр третій, Імператор і Самодержець Всеросійський, Цар Польський, Великий Князь Фінляндський і прочая, і прочая, і прочая, — він у півока глянув на відвідувача. — Повеліваємо нагородити колезького асесора, молодшого чиновника особливих доручень при Туркестанському генерал-губернаторі Дмитра Еварніцкого орденом Св. Станіслава III ступеня. Серпня тридцятого дня 1893 року.

Сєдов вислухав ці слова, як вирок.

— Але ж це не означає... — спробував слабко заперечити він.

— Означає! — грохнув кулаком по столу Вревський. — Кому мені накажете вірити, указу Його Імператорської Величності чи грамотці департаменту поліції?

Столичний гість безсило опустив голову.

— Можете іти.

Сєдов повернувся до приймальні абсолютно знищеним. Він автоматично кивнув секретарю, що з професійною цікавістю вивчав обличчя тих, хто виходив з кабінету, — це допомагало зрозуміти, у якому настрої перебуває шеф.

Подумати тільки! Еварніцкій став чиновником восьмого рангу! Високоблагородієм! І це лише за рік після того, як тинявся без роботи у Петербурзі. А до того ж отримав Станіслава на грудь — звісно, орден не аж, але такий, що дає право на пенсію і до якого зазвичай приводять десятиліття бездоганної служби. Самому Сєдову до такого ордена ще служити й служити.

Неначе сомнамбула, він ішов прохолодною алеєю англійського парку. «Війна з самим англійцем!», — лунали у голові патетичні слова губернатора. Цікаво. Війна з англійцем, а приймальня, парк — усе в англійському стилі. І у приймальні розпоряджається англійка — не знати, чия вона там гувернантка... І малороси. Губернатор їх знає, бо п’ять років служив в Одесі. Знає і роздає чини та нагороди — це ж, либонь, за його представленням Еварніцкого Станіславом нагородили. Бо кожен третій навколо нього — малорос. У своїй Малоросії вони тихі, як миші. А тут, на окраїні, — страшні люди, які тримаються одне одного, протекціонують, опікають і захищають. Кожного окремо можна підкорити або розчавити, але варто лише на мить відвести пильне око імперії, у якої і без того багато справ, вони одразу розправляють плечі і починають кучкуватися, балакати по-своєму, співати пісень, ба й гірше — згадувати колишні вольності.

І їх ще називають природними підданими! Природні бунтівники, природні зрадники — от хто такі малороси. Їхнє існування само по собі є загрозою великій Росії!