Братья Капрановы - Справа Сивого

З такими думками колезький асесор Сєдов ішов до поштової станції, вперше відчуваючи свою безпорадність та безсилля всього Департаменту поліції.

— Лізонько, ми їдемо до Варшави! — Яворницький влетів до вітальні, підхопив дівчину на руки і закружляв кімнатою.

Та зойкнула від несподіванки, але пручатися не стала, терпляче дочекалася, поки чоловік поверне її на підлогу, а тоді перепитала:

— Якої Варшави? Поясни, будь ласка.

Дмитро Іванович всадовив дівчину на канапу, а сам прилаштувався на стільці навпроти.

— Я тобі не казав, щоб не зурочити. Пам’ятаєш, як мене до Львівського університету запрошували, але по службі не відпустили?

— Ну.

— Ну так от. А недавно мене запросив до Варшави Іван Якович Рудченко [114] Іван Рудченко — український письменник, писав під псевдо Іван Білик. Разом з братом Панасом (Мирним) написав роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні». . Знаєш такого?

Дівчина заперечливо покрутила головою.

— Та знаєш. Це який Іван Білик. Брат Панаса Мирного.

Дівчина байдуже повела плечима.

— Ну добре, Бог із ним. Вони з братом обидва служать у фінансовій галузі. Іван Якович очолює зараз Варшавську казенну палату. Ми з ним списалися, і він запросив мене до себе чиновником. А я на вус львівську історію намотав, сам подавати прохання не став, а звернувся до наших козаків. Коли їздив до Ташкента, зайшов до Сукачова, — він зазирнув у очі дівчини і, не побачивши розуміння, пояснив. — Це земляк наш, суддя, який допомагав мене сюди прилаштувати. — Яворницький зробив паузу, але вираз обличчя Лізи не змінився. — Ну, словом, він взявся залагодити справу по своїх каналах. І сьогодні я отримав листа.

Яворницький витяг із кишені конверта і тріумфально підняв його догори.

— Там, у канцелярії губернатора теж є наші, і вони примудрилися оформити усе не відставкою зі служби, а переводом. Я б до таких хитрощів ніколи не додумався. Словом, за два місяці ми їдемо до Варшави. Чуєш? Не Україна, звісно, але значно ближче до дому. І там нарешті мине твоя хандра. Ми зможемо приїхати до батька, вимолити у нього пробачення, я отримаю розлучення, і все буде добре. Чуєш?

Дівчина кивнула.

— Ну от і домовилися. І треба вже потрошку починати збиратися. Це тебе теж відволіче.

Він підвівся зі стільця і попрямував до стелажу, заваленого старими тарілками і дзбанами різного ступеню побитості.

— Це все віддамо до музею. Ти знаєш, якщо я і буду про щось жаліти, то тільки про те, що не встигну його відкрити. Бо тільки працюючи над музейною колекцією, я відчував тут себе щасливим.

— Правда? — уточнила дівчина й очі її звузилися.

— Так, — Дмитро Іванович усміхнувся. — Напевно, я і справді лахмітник. Права була Варвара Петрівна. Дивлюся на цю кераміку чи килими, чеканку, і жаль стискає серце, як подумаю, що з цим усім доведеться розлучитися. А яка тут різьба по кістці! Афросіабська культура, тимуриди — це так несхоже на моїх козаків. Але так захопливо! Якби можна було, забрав би це все із собою, чесне слово.

— Так забирай. Якщо це все, що потрібно тобі для щастя.

Замріяний Яворницький не почув металу у дівочому голосі.

— Як я можу, це ж куплено на казенні гроші. Колекція майбутнього музею, — він обернувся до дівчини і взяв її за руки. — колись Його відкриють, але ми вже будемо далеко.

— Ти будеш далеко, — уточнила Ліза і підвелася з канапи.

— Що сталося? — Дмитро Іванович розгублено опустив руки. — Чому ти так говориш?

— Тому що тобі, крім оцих твоїх колекцій, нічого не потрібно.

— Лізонько, ну навіщо це знову. У Варшаві тобі знайдеться компанія, і ти не нудьгуватимеш.

— Я не поїду.

— Ну, припини, — Яворницький взяв дівчину за плечі і зазирнув у обличчя.

— Я не поїду до Варшави, — чітко, розділяючи кожне слово, мовила вона.

— Як це, не поїдеш?

— Послухай уважно,— Ліза повела плечима, щоб звільнитися від чоловічих рук. — Це не скандал. Я усе вирішила. Якби не Варшава, усе виглядало б, ніби я тебе кинула. А так ми просто роз’їдемося кожен своєю дорогою.

— Як роз’їдемося? — підвів брови Дмитро Іванович.

— Роз’їдемося, — дівчина опустила очі. — Я не для того тікала від чоловіка, щоб скучати під замком. Я не пташка, щоб сидіти у клітці. І не тимуридська ваза, щоб стояти у вітрині. Я людина.

— Так хто ж тебе тримає під замком?

— От і не тримай! — Ліза нетерпляче тупнула ногою. — Я і без того біля твоїх черепків пропустила найцікавіше.

Яворницький вирячив очі:

— Найцікавіше? Що ти маєш на увазі?