Братья Капрановы - Справа Сивого

— Звісно, українське товариство тут не таке велике, як у Ташкенті, але мені все-таки вдалося зібрати земляцьке коло, щоб не зовсім здичавіти серед пустелі. Бо насправді так тоскно інколи буває, що хочеться просто тутешнім червоним вовком завити.

Ліза співчутливо поклала долоню на чоловічу руку.

— Зате тепер ми разом.

— Так.

Він нахилився і приклав до губ ніжну дівочу долоню.

Тим часом екіпаж зупинився, досягнувши мети поїздки — центральної площі міста. Яворницький зіскочив на землю і заходився щось пояснювати візникові. Зрештою за допомогою жестів і кількох незрозумілих слів вони порозумілися.

— Я хочу показати тобі місто, — Дмитро Іванович простягнув руку супутниці. — А він почекає тут.

— Залюбки. Мені страшенно цікаво.

Ліза зістрибнула з високої підніжки і заозиралася.

— Це — центральний майдан. До речі, місцевою мовою він теж буде майдан. Майдан Регістан. Із трьох боків оточений трьома медресе. Це мусульманські семінарії, чи навіть академії. Медресе Шердор. Медресе Тілля-Карі. І медресе Улугбека. Воно, до речі, найстарше, побудоване ще у п’ятнадцятому сторіччі.

Величний колись архітектурний комплекс нині виглядав жалюгідно. Прикрашені пишними кахлями фасади облущилися, під стінами валялися купи каміння та плитки, а мінарет старої мечеті нахилився так, що, здавалося, ось-ось упаде.

— Ти знаєш, на свята тут відбувається спільна молитва. Людей збирається стільки, що яблуку нема де впасти. Якось обов’язково покажу тобі, — історик, здається, не помічав жалюгідного стану пам’яток, про які розповідав. — А цей самий Улугбек, до речі, онук Тамерлана, був не лише правителем, але й великим ученим — математиком, істориком, а головне — астрономом. Кажуть, навіть побудував десь тут поруч грандіозну підземну обсерваторію. Ми її шукаємо, але поки без толку. А ще він дуже любив свою дружину і побудував на її честь величезну мечеть — Бібі-Ханим. Ходім, покажу.

Вони рушили вузькою вулицею вбік, і раптом Ліза зупинилася та схопила чоловіка за руку.

— Там попереду якість розбійники, — вона вказала пальцем на чоловіків у обдертих халатах та трикутних шапках на головах, що стояли біля стіни мечеті, тримаючи перед собою розкриті до неба долоні.

— Розбійники? — Яворницький посміхнувся. — Це такі дервіші — каландари. Тобто старці по-нашому. Божі люди.

— І що це вони долоні так склали? Просять?

— Це вони так моляться. Ходім.

Дівчина про всяк випадок зайняла місце з іншого боку від супутника, щоб опинитися якнайдалі від обідраного товариства. А за кілька кварталів очам відкрився запилюжений пустир із кількома побитими часом великими вежами, з’єднаними між собою напівзруйнованими арками. Знизу до споруди притулилися ряди зліплених невідь з чого яток.

— Оце і є Бібі-Ханим! — урочисто проголосив історик.

Дівчина гмикнула.

— Сподіваюся, колись вона була у ліпшому стані.

— Ну а ці ятки — це базар, — завершив опис Яворницький. — Ходім, купимо чогось прохолодного.

Біля входу у торгові ряди просто на землі у яскравому халаті і чалмі сидів музика, що співав, підіграючи собі на тонкогрифому двострунному інструменті, резонатор якого нагадував розрізану навпіл грушу. Ліза мимоволі зупинилася, щоб докладніше роздивитися.

— Це бахши, місцевий кобзар, — наспів із поясненнями Яворницький. — Ти знаєш, бахши, як і наші кобзарі, утворюють таке собі закрите товариство. І у них також є зібрання, куди не допускають сторонніх. Як наш Кобзарський Великдень. Вони тут теж переймають один у одного пісні і навіть змагаються. Тільки у їхніх співах більше уваги приділяється поезії, ніж музиці.

Ліза ще раз кинула скептичним оком арфістки:

— Не дивно, що поезії. Бо на двох струнах хіба багато зіграєш?

Історик засміявся і вони рушили далі, взявшись за руки.

Чимсь прохолодним, що можна було купити на базарі, виявився сніг, який продавець нашкрябував з великого білого глека, ретельно обгорнутого товстим рядном. Нашкрябану порцію він клав на тарілку, поливав згори медом і ретельно перемішував.

— Тут буває сніг?

— З гір привозять.

Ласувати місцевим снігом вони влаштувалися на помості під навісом маленької чайхани, де ховалися від сонця, підібгавши ноги по-козацьки, та сьорбали чай із піал представники різношерстої базарної публіки. Чоловіки з цікавістю розглядали відкрите обличчя і волосся білої жінки і навіть прицмокували. Проте Ліза не звертала на це уваги, відчуваючи себе під захистом супутника. За чайханою ряди яток закінчувалися, і просто на землі височіли гори смугастих кавунів, довгастих жовтих динь, грілися на багаттях казани торговців пловом, смажився на вугіллі кебаб, пашіли паром манти, видобуті з високих мідних каструль. Далі з тацями на голові стояли продавці головної святині місцевої кухні — коржиків обі-нон усіх можливих різновидів: патир — з баранячим жиром, із листкового тіста — катлама, бухарських, що їх рясно посипали кмином, а ще лочіре, чіват, ширма — усього, чого тільки може побажати мусульманська душа.