Братья Капрановы - Справа Сивого

Надворі вже було темно, коли Шпакуватий нарешті зібрав папери у теку, зав’язав мотузочки та відкрив портфель, щоб заховати її.

— Юначе, — прорипів раптом Сєдов своїм сухим голосом. — Я вас попереджав.

— Га? — не зрозумів Клим.

— Попереджав про те, що не можна носити з собою секретні справи.

Клим зітхнув, як зітхають молоді люди, коли зустрічаються зі старими нудниками.

— Не зітхайте. І майте на увазі, що за всіх дружніх почуттів щодо вас я вимушений буду поскаржитися по службі, якщо іще раз побачу цю справу у вашому красивому портфелі.

Це був удар нижче пояса. Клим хотів щось заперечити, але потім передумав і мовчки відклав теку вбік.

— Отак краще. Не ображайтеся, юначе. Ви ще подякуєте мені за це, — коли Сєдов намагався повчати, його голос ставав іще гидкішим. — А для того, щоб ви і справді не ображалися, я маю для вас подарунок.

— Подарунок? — кислим голосом перепитав Клим.

— Так, подарунок, — із цими словами Сєдов нахилився до свого столу і видобув з шухляди ще одну теку — стару-престару, жовту, з плямами, що неодмінно виникають від контактів з людськими руками.

— Що це? — не зрозумів хлопець.

— Справа Сивого, — посміхнувся Сєдов, видобуваючи чергову цигарку.

— «Діло департаменту поліції. 3-тє діловодство. Про історика Дмитра Івановича Еварніцкого», — прочитав Клим напис на теці. — Це?..

— Так, юначе, це справа, яку я колись завів на вашого підслідного і яку завдяки тому, що бюрократія залишається опорою будь-якої держави, мені вдалося знайти та отримати у своє та ваше розпорядження. Вона вже давно не секретна, тому її можете носити у портфелі, якщо захочете.

Клим пропустив повз вуха їдке зауваження — настільки цікавим видавалася тека, а точніше, її вміст. Із внутрішнім тремом він відкрив першу сторінку і почав читати, спотикаючись об яті, фіти та тверді знаки старого російського правопису.

«Еварніцкій Дмитро Іванович, із духівництва, колишній слухач Харківського університету, викладач Петербурзького навчального округу. Перебуває під таємним наглядом поліції та знаходиться у постійних стосунках з особами, політично не благонадійними, а іноді з особами, що займаються активною революційною діяльністю. Читає публічні лекції, на яких розповсюджує серед слухачів тенденційні відомості щодо історії, археології та етнографії, які потурають націоналістичним настроям серед малоросійського населення...»

Відкритий кілька років тому залізничний вокзал Самарканда недовго зберігав задуману архітекторами імперську велич. У перший же рік на привокзальній площі виник вуличний ринок — велелюдний, по-східному гамірний, і скільки поліція не намагалася його заборонити, усе було марним. Навколо ринку роїлися гарби, запряжені кіньми, а найбільше — невеличкі візки з ішаками, прив’язаними до голобель. В’юнкі хлопчаки-торговці проникали не тільки на перон, але й навіть до середини вокзалу та гучно пропонували публіці свій не хитрий, але ходовий крам — коржики обі-нон та воду. Місцевим поліцейським не вдавалося навести лад через надзвичайну прудкість малих порушників, а головне — неймовірну їхню кількість, коли на місці одного впійманого за кілька хвилин з’являлися чи не десяток нових. Коли ж адміністрація вокзалу втомилася переслідувати торговців, популяція їх сама собою стабілізувалася, і заважали вони пасажирам вже точно менше, ніж постійні поліцейські облави.

Дмитро Іванович Яворницький, який ховався від спекотного туркестанського сонця під вокзальним навісом, підсвідомо відчув пожвавлення серед вокзальної публіки, а за кілька секунд помітив дим паротяга, який тягнув за собою кілька пасажирських вагонів. Свіжозбудована Закаспійська залізниця з’єднала каспійський порт Красноводськ із самісіньким кордоном імперії — Самаркандом і дозволяла цілком цивілізовано — поромом через Каспій, а далі залізницею — дістатися цих просмажених сонцем і продутих пустельними вітрами земель.

Паротяг наблизився до перону, загудів, викинув густу хмару диму і зарипів, гальмуючи. Публіка радісно посунула на платформу, і Дмитро Іванович поквапився приєднатися до натовпу. Визираючи з-поза парасольок, під якими ховалися від сонця дами, він таки пропустив п’ятий вагон, а коли помітив це і повернувся, то побачив, що Лізі допомагає спуститися з підніжки скромно, але охайно вдягнутий чоловік, який повернувся тепер до вагону і взявся за валізи. Щось у цій фігурі здалося історику знайомим, проте нині він мав значно важливіший об’єкт для уваги.