Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Зустріч Заходу і Сходу роман ілюструє шляхом використання типової пікарескної схеми: антигерой Лобек вирушає у «великий світ» ФРН шукати роботу і стає воссі, що дозволяє йому співставляти свій досвід Сходу і Заходу з дещо відчуженої позиції сучасного Симпліцисимуса. Захід відкривається Лобеку як опосередкований мас-медіа кітчевий ландшафт. Центром цього гомогенізованого й безликого раю є конференційна споруда «зі скла і сталі», де відбувається семінар фірми з продажу кімнатних фонтанів «Панта Райн», — наскрізь семіотизований і театралізований простір реалізації ідеології вільного ринку — реклами. Ідеальний актор цієї системи — директор Болдінґер — не має віку, його тіло (як і життя) — штучне, перетворене на суцільну площину репрезентації: засмага, одяг, постава, рухи, маршрут, погляд підпорядковані функції виражати суму значень «вдалий підприємець»: «шеф — здогадався я (…) з того, як він з’явився на сцені». Пізніше, ставши успішним співробітником «Панта Райн», Лобек сам говоритиме про себе: «Ранок за ранком… я виходив зі своєї квартири, схожий на когось іншого: костюм, течка, погляд».

Сцена тренінґу, який веде «режисер» Штрювер, засвідчує, що вся система організованої симуляції базується на ритуалах та ефекті невпинної седиментації (стиранні витоків): попри те, що тренінґ проводиться за минулорічною схемою, ніхто з учасників не спроможний правильно виконати завдання — розіграти сценку спілкування з клієнтом. Ідеться про суб’єктів ринкової ідеології, які у своєму житті постійно абстрагуються в ролі аґентів цієї ідеології, проте здійснити на тренінґу абстрагування у квадраті — стати знаком своєї функції, симулякром — вони, вочевидь, не спроможні. Звідси заїкання, шпортання та інші тілесні прояви, що сигналізують про невитравлені рештки людського у семіотичній подобі аґентів. Крім того учасники навчальних вистав приречені на невдачу самою позицією «режисера», що заважає їм грати, повсякчас демонструючи їхню некомпетентність. Система інтерпелює своїх членів як «завжди-вже-винних» (Альтюссер), вказуючи на витіснене — несеміотизований залишок у вигляді тіла, смертності, бажання, тривоги тощо, які маркуються як непристойність чи перверзія, що в свою чергу перетворюється на бренд. Таким чином головні носії ринкової ідеології — рекламні аґенти — постають її головними жертвами-споживачами, що мають не лише формувати у клієнта фетишистське бажання товару, а й самі бажати його — нарцисично жадати себе у формі товару-аґента, що виключає можливість прямого контакту з Іншим.

Успіх Лобека в якості актора-аґента повністю випадковий — це результат хибної інтерпретації навколишніми дефекту означення (його недолугих рухів) як ефекту смислу (продуману стратегію розчулення клієнта). Цей механізм інтерпретаційного зсуву в бік бажаного значення є визначальним у ставленні Заходу до Сходу: в розмові з Лобеком Болдінґер не зважає на мовчання Гінріха (той боїться навіть дихнути, щоб не вдавитися шматком шварцвальдської шинки [30] Мотив відмінності Заходу і Сходу, ілюстрований їжею, зустрічаємо у К. Гензель «В заторі. З мого чорновика» (1993). Описуючи вечірку з нагоди відкриття готелю Гілтон у колишньому Домготелі Східного Берліна, вона зазначає: «Звісно, висока культура старих часів також принагідно винагороджувала нас (…) суперовими прийомами на конґресах та в міністерствах: але що це були лише примітивні домашні страви, нам сяйнуло лише під час споглядання кулінарних ексцесів ГІЛТОН», до яких оповідачка зараховує морського диявола, омарів, кав’яр, жаб’ячі лапки і т. ін., аж до устриць. Проте ця їжа виявляється неперетравною, тож оповідачка мусить її виблювати. ), під маскою фальшивого розуміння проектуючи на нього заздалегідь визначений комплекс значень: «темні плями в біографії», «але в партії, в партії ви, мабуть, були?»; пізніше Штрювер: «О, Боже, співпраця зі «штазі»! Але якщо ти мене питаєш — парубче, якщо це комусь було потрібно, — чом би й ні!». Для входження в горизонт нового життя Захід із неусвідомленим цинізмом накидає оссі роль пасивного реципієнта комплексу провини, що не артикулюється (її всі нібито розуміють і заздалегідь пробачають), але й не забувається.

Разом із тим фігура Лобека викликає на «Панта Райн» неабиякий ажіотаж: для Заходу оссі є втіленням інакшості. Розглянутий під таким кутом, Схід постає об’єктом зацікавлення, білою плямою, якій приписується сума варіативних значень: від медійно-екзотичного (Далекого) Сходу («Панове, ось це я називаю східним спокоєм і медитативністю!» — каже Болдінґер про Лобекову поведінку на тренінґу) до міфологічно-казкової країни, де «немає нічого неможливого». У текстах 1990-х років переважно східнонімецьких авторів вессі постають такими, що розглядають Схід із «зоопаркової перспективи»: так, у романі Т. Брусіга «На коротшому кінці Зонненаллеє» головний герой «не міг звикнути до щоденного приниження від глумливого сміху, з яким його проводжали з оглядової вежі із західного боку, коли він виходив зі свого будинку: цілі класи гукали, свистіли і кричали: «Глянь, справжній зоні» або «Зоні, зоні, помахай, ми тебе клацнемо!»». У Шпаршу Штрювер дивиться на Лобека «поглядом допитливого науковця», по-етнографічному цікавиться «звичками й побутом східних німців». З іншого боку, образ оссі постає екраном, на який проектується витіснене/приховане бажання Заходу: в кінці роману Штрювер натякає Лобеку на можливий гомосексуальний роман (іронічна відсилка до традиційної для кінця 1980-х років метафори Заходу і Сходу як «розділених коханців»).