Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Поряд із рухом догори виникає мотив руху донизу: на піку своєї кар’єри Лобек називає свою квартиру «печерою», переживає порив «покласти (не кинути!)» сліпому жебракові («мій колега, брат у нещасті») дрібні гроші. Фізична нездатність підвестися з ліжка після випадку з Мануелою обертається падінням з висоти наївної віри у добропорядність Заходу: коли Лобек почув, що неочікувано «підсидів» Штрювера і шеф сприймає це як нормальний стан речей, у нього «всередині все обірвалося». Таким чином Лобек із висоти семіургічних ефектів кар’єри і володіння спускається до прямого контакту з Іншим, нарешті усвідомленим як необхідна передумова життя: так, пес П’ятниця зі шкідника-конкурента перетворюється на друга, вразливого бешкетника, що ламає усталений порядок, змушуючи світ і Лобека до змін, і контакт з яким задає часопросторові координати життя. Щодо П’ятниці Лобек відчуває турботу і сором, тож готовий рухатися на чотирьох, щоб пояснити механізм принесення тапок, терпляче відбирає телепрограми, які тому варто дивитися тощо: «Адже життя повинне мати сенс, сенс, розумієш!»

Наступним витком дантівського спуску став вихід у різдвяний фантазм — мрію про богиню з потяга, коли Лобек разом із псом П’ятницею увечері 24 грудня вирушає на вокзал, щоб перехопити свою дружину Юлію, яка їх покинула. Проте замість поновлення родинних стосунків головний герой випадає в поле асоціальності — до «старців, бомжів, безпритульних», — у якому титул «начальника відділу продажів на Сході» нівелюється до глузливого прізвиська в системі ґротескної мови бомжів: «А дома в те шо єсть мо’ ціла квартира, ге?». Вихід у сферу соціальної індиферентності («Нічо’ ошобливого. В принц’пі ми ту’ усі такі як ти»), жест радикального заперечення статичного порядку дозволяє Лобеку повторно поставити питання про пошук власної мови за межами ідеологізованих практик соціального життя: «Я маю з нею (Юлією) поговорити, щось їй сказати. — Що саме? — Не знаю. Маю їй сказати, що я цього не знаю». Негація всіх систем означення (мова, час, простір) і самого поняття смислу виливається в наближення до чорної діри самогубства, звідки Лобека за комір витягає новий товариш — західнонімецький безпритульний Маріо.

За логікою роману, об’єднання Заходу і Сходу можливе лише на рівні утопічно-карнавальної моделі дружби західного і східного бомжів поза межами звичних систем ієрархії та означення. Лише досвід (об’)єднання з Іншим на рівні екзистенції, а не ідеологічно опосередкованого сценарію дозволяє протагоністові створити точку опори, з якої можливий індивідуальний погляд на світ і відповідна активна / вольова позиція щодо цього світу: «На тому боці, на Сході, несміливо визирнуло сонце (…) Я шарпнув П’ятницю за мотузок: «Ну ж бо, ходімо». Ходімо». В цей момент Лобек із пікарескного антигероя-вессі перетворюється на трагічного героя, що шукає сенс життя. І тоді пес стає просто псом, а місце іншого займає Інший, представлений через свою відсутність. Фантазм поступається місцем реальності.

Запис у протокольній книзі: «Привітання д-ра Болдінґера; …наша добра традиція і т. ін.; надія на плідну співпрацю між відділами розвитку й продажу (то найголовніше взагалі!); торішній баланс був гарний, але знову тільки завдяки класичному асортименту («Лісова самотність-4», «Зелена жабка»), це не докір на адресу відділу розвитку, але чому нові моделі не продаються? (Диспропорція: витрати на розробку — прибуток від продажу); відмовки «якось воно не йде» тут недостатні; уявлення про людину; «Наш клієнт — хто це? Ворожа істота, яку треба перемогти? Друг, якого слід терпляче переконувати? І те, й інше? Двоїста істота? Ми цього не знаємо. Це тоне в мороку невідомості. Тому: психографія, соціодемографія старих і нових (з часом ще й окремо) цільових груп; чого можна чекати, якщо кімнатний фонтан (КФ) презентують лише як зволожувач повітря? (Веселе пожвавлення в залі); уникати улюбленого питання «Навіщо це мені потрібно? Яка в цьому користь?» (Жвава згода в залі); надати більш широке визначення «користі» — вирватися з вузьких утилітарних міркувань, ключове слово «криза свідомості», ключове слово «страх перед майбутнім»; КФ як «місце духовного самопізнання», спокій і рух одночасно; в цьому сенсі треба розуміти і слова Конрада Фердинанда Маєра, надруковані на зворотному боці програмки конференції:

Римський фонтан