Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

«…клекочучи, дає і завмира», — повторив Болдінґер тихо й проникливо, коли всі дочитали текст і підняли очі.

Звісно, не все у доповіді Болдінґера мені було відразу зрозуміле, і безліч деталей, які я не міг відразу впорядкувати, доволі незв’язно роїлися у мене в голові. Але те, як директор Болдінґер говорив — урівноважено, без чванства, швидше запитально, завжди зі знанням справи — це мені дуже імпонувало.

І ще цей вірш!

(…)

Болдінґер тим часом уже перестав зазирати до своїх нотаток, він вільно звертався до присутніх.

— Перш ніж ми розійдемося по робочих групах…

— Заструменіємо! — вигукнув хтось жартома, згадавши вірш.

Болдінгер відреагував легкою посмішкою, але раптом знову став серйозним:

— Спершу я хочу і мушу торкнутися ще однієї проблеми, яка — я кажу це відкрито — стосується і хвилює мене особисто.

Ви пам’ятаєте осінь 89-го, нашу конференцію торгових представників… Коли ми — так, я не соромлюся своїх почуттів — увечері зі сльозами на очах сиділи перед екранами… Той, хто був тоді разом з нами, не забуде цього! І не забуде, як наступного дня наші думки були спрямовані у той бік… туди, на Схід. Звісно, дещо з того, що ми собі уявляли, розробляли, планували, сповнені несмілої радості, повинно було залишитися квітучою мрією, не могло дозріти, це зрозуміло. Але якщо ми сьогодні тверезо підіб’ємо підсумок: східний ринок не дав ніякого суттєвого прибутку, взагалі нічого.

І про це, пані та панове, ми повинні подумати під час нашої спільної роботи протягом наступних годин і днів.

Його очі блукали по залу. (На хвилинку мені здалося, що він шукає мене). Він склав свої папери.

— Отже, давайте й надалі над цим працювати… над маленькими оазами щастя! Я думаю, що ці заключні слова мають супроводжувати нас підчас семінарів. Саме ці слова! Дякую за увагу.

(…)

Коротка перерва на каву. У холі було підготовлено невеликий фуршет, шампанське і канапки. Але спершу була маленька кульмінація — святкова презентація нової моделі.

Пан Штрювер, який брав участь у її розробці, коротко розповів про будову й функції моделі: «Йона», кит завбільшки з палець (тип «підводний човен», синій металік), сором’язливо пускав фонтан води, а потім занурювався в чашу. Через 15 секунд усе повторювалося знову. «Час «зелених куточків» і диванних гарнітурів, — говорив Штюрмер у своїй промові, — минув. Це перший крок геть від старого «водограйчика» до фонтану, який буде справжньою подією, фонтаном нового покоління («the new generation»)».

Погляд Болдінгера, я це бачив, зацікавлено-заклопотано перебігав від штрюверівського фонтана до присутніх представників.

Зрештою він подякував Штрюверу за його виступ і наприкінці сказав, що це виклик, який вимагає нових масштабів продажу. Ця модель підійде як досвідченим торговим представникам, так і мотивованим початківцям.

Потім, нарешті, розпочався фуршет.

Я весь був у своїх думках, та ще й мені до рота несподівано потрапив жорсткий шматок шварцвальдської шинки, який я ніяк не міг розкусити. Коли я його розжовував, він лише більшав, заважаючи дихати, цей упертий шматок у моєму роті, з яким я тихо й наполегливо боровся — отже, саме тоді директор Болдінгер ще раз підійшов до мене.

— Тут вам, напевно, все здається ще трохи новим і незвичним. Нам з вами слід іще по-справжньому познайомитися.

Потім він ще раз згадав про останню частину свого виступу і сказав щось про «Мур в головах» — при цьому мені вдалося непомітно притиснути шматок шинки язиком до піднебіння, завдяки чому я зміг дихати поверхово, але хоча б рівномірно.

— Скажу відверто, пане Лобек! Ваші документи нам дуже сподобалися! — Надруковані на машинці. Із западаючою «е», чи не так? Це майже як написане від руки!

Але найголовніше в цьому те, що ви маєте творчі й професійні здібності, це дуже важливо. Ви керуєте автомобілем, дуже добре. Ви маєте квартиру в Берліні. Й останнє (last not least): ви маєте досвід представницької діяльності. Про це я хотів би при нагоді дізнатися трохи більше.

Усі мої переваги він перерахував на пальцях, і лише останній палець, на якому була обручка, він не розігнув, а лишив його про запас.

— Це все свідчить на вашу користь, пане Лобек. І темних моментів у вашому минулому, наскільки мені відомо, не було?

Затамувавши подих, я негативно похитав головою, від чого моя шинка нагадала про себе — вона мало не прослизнула в горло. Швидким і сильним рухом, від якого аж очі заплющились, мені вдалося повернути її на вихідну позицію, щоб не задихнутися… Болдінгер уважно до мене придивлявся. Я важко дихав.