Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Саро, привіт! Ти чого це ховаєшся по кутах? У нас тут така комедія! — я вже хотів було розповісти, як Франческа переплутала канали і пліткувала про Трішу з нею ж самою, але побачив, що МакКарті, м’яко кажучи, чимось сильно налякана. — Саро, що з тобою?

Франческа теж помітила, що з подругою щось не гаразд.

— Саро, що сталося? Що таке? — сицилійка обняла подругу.

Сара розридалася.

Мушу згадати, що за плечима в тендітної сержантки, а в минулому балерини, два військові відрядження в Ірак та Афганістан. Тому для сліз у завжди спокійної і розсудливої Сари мали бути вагомі підстави. А ридала вона, як дитина, уткнувшись у Франчесчине плече. Дивлячись на неї, я раптом кістковим мозком відчув гостру електрику понеділка — дня, коли стаються халепи. Конкурувати з понеділком може хіба що середа — теж не вельми безпечний для мене день.

— Саро, що сталося? — перепитав я, відмахнувшись від Франчески, яка робила «страшні очі» й показувала на миґах, щоб я забирався геть, мовляв вона впорається сама.

— Пітер приїхав.

Пітер — Сарин «колишній». МакКарті колись розповідала мені на кухні про те, що сталося між нею та Пітером і яким чином вона, вчорашня балерина, опинилася на авіабазі. Якщо коротко, то Сара жила з мудаком, який одного дня намагався її зґвалтувати, вона дала відсіч, а покидьок подав у суд і звинуватив її в нападі. Це було кілька років тому, і тепер цей мерзотник знову тут.

— Він якось дізнався мою адресу й приїхав на День подяки. «Подякувати». За те, що я нібито поламала йому життя.

— Ти йому тільки ногу поламала! — сказала Франческа. — А треба було шию!

— Він приїхав, став сигналити під вікнами й голосно лаятись. Усіх сусідів мені полякав… — плакала Сара.

— От покидьок тупоголовий, стерво смердюче, довбаний pizdiets !

— «Pizdiuk», — автоматично поправив я Франческу. — Треба говорити «pizdiuk», бо ти говориш про людину, а не про ситуацію!

Франческа кивнула.

— Він казав, що простив мене, і вимагав, щоб я повернулася… — продовжувала схлипувати Сара.

— Це… Оце… Це просто… — напарниця аж задихнулася від люті.

— А оце вже «pizdiets», — підказав я.

Мене завжди забавляла логіка чоловіків, у яких замість голови — член. Ну серйозно. Підняти на дівчину руку. Спробувати її зґвалтувати. А потім її ж звинуватити в нападі. Зникнути на кілька років. А потім приїхати, влаштувати під вікнами дівчини мерзотну виставу, заявити, що її прощаєш (!) і вимагати (!!) вернутись (!). А що треба мати в голові замість мозку, щоб після цього всього приїхати під військову авіабазу, на якій повно тренованого й озброєного до зубів персоналу?

У дитинстві, пам’ятаю, була загадка: «Яке найбільше на світі нахабство?» Відповідь була така: «Зіпсувати повітря в переповненому автобусі й голосніше за всіх обурюватися». Миле, рожеве й наївне дитинство! Тепер я точно знаю, яке найбільше на світі нахабство.

— А тепер він приїхав під центральний КПП і чатує на мене там…

— Негайно дзвони в поліцію, — сказав я, і додав: — А я піду розберуся.

Франческа перестала обнімати Сару. Сара перестала плакати.

— Джорджіо, куди? Навіщо? Не треба!

Але було пізно. Мені кортіло на власні очі побачити того Пітера й сказати йому зо два компліменти.

Я вийшов із нашого корпусу й покрокував до центрального КПП. Услід за мною вилетіли дівчата, побиваючись за мною, як за покійником.

Я ніколи не був розбишакою. Навпаки, в юності я був смішним окулярником, із якого кепкували дівчата-однолітки. Я ніколи не ліз у бійку перший і завжди намагався уникнути конфронтації. Але цього разу я йшов на КПП із твердим наміром начистити комусь рило. Причому мені ця ідея подобалася так, що в мене почали свербіти кулаки, а на душі було так світло й радісно, як у Різдвяний вечір.

— Гей! Саро! Вийди! Я тобі кажу, Саро МакКарті! Виходь сюди, чого ти там ховаєшся?! Я тобі нічого не зроблю! — футів за сто від КПП стояв позашляховик «Ford Escape». А коло нього — здоровенний чолов’яга з непропорційно маленькою головою на торсі Халка.

— МакКарті, я тобі кажу! Вийди, побалакаємо! Я хочу, щоб ти до мене вернулася! Не бійся мене, я тобі нічого поганого не зроблю! — горлав монстр із маленькою головою.

— Джорджіо, не йди туди! Ти з глузду з’їхав!

— Навіть не думай виходити за КПП! Вийдеш — ми самі тебе приб’ємо! — то благали, то погрожували мені Сара з Франческою.

Дивно, але зовнішній вигляд Халка мене анітрохи не злякав. Навпаки, до цікавості додалася лють — зріст сержанта МакКарті усього 165 сантиметрів, а вага ледве до п’ятдесяти кілограмів доходить. Цей бугай міг запросто її покалічити!