Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Угу…

— О-о-о! Саме через її голос я почав пити цю довбану Кока-Колу! У неї було чудове сопрано!

— У неї є прекрасні альбоми, де вона співає українських пісень, — сказав я й поставив їм «Коломийку» з альбому «Kvitka. Two colors».

Кришталевий голос Квітки весело і якось по-дівчачому кружляв у танці з чарівним кларнетом коннектикутця Едді Деніелса, в аранжуванні нью-йоркця Джека Кортнера.

— Боже ж ти мій! — охнув Баррел. — Як я цього не чув раніше?!

— Це були альбоми для вузької аудиторії… Україномовні…

— Справжня музика не має мовних бар’єрів, Джорджіо! Як називається альбом?

— У мене є, хочете, я із вами поділюсь?

Офіцер Баррел якось дивно подивився на мене, і я зрозумів, що впоров дурницю.

— Дякую, Джорджіо! Я куплю на Амазоні. Думаю, це буде добрий привід подякувати співачці і вшанувати її пам’ять.

— А в тебе ще приклади є? — Франческа витягла мене з незручного становища.

— Є! — зрадів я. — Був такий чудовий майстер горлового співу Ондар Когар-оол. Він сам із Тиви і дуже популярний у Монголії. 1993 року він виступав із Френком Заппа, а 1999-го записав на Warner Bros . альбом «Back Tuva Future». Аранжувальником і продюсером став Девід Гофнер. Окрім чудового горлового співу, там є невеличка оркестрова композиція «Little Yurt On The Prairie » — «Маленька юрта у степу».

— О, це також американський альбом? — здивувалася напарниця.

— Ага… І сильніше, ніж американець Девід Гофнер, а точніше, його аранжування давньої тувинської мелодії, ніхто не міг пробудити в мене такої туги за батьківщиною. Коли я її слухаю, мимоволі сльози навертаються… — і я увімкнув трек.

Одразу перед очима постав безкраїй кижинґинський степ і маленька літня юрта дядька Базарсади поблизу улусу Едермеґ. У носі защипало.

— Франческо?! Ти що… А ти чого рюмсаєш?! — мені раптом стало смішно — туга за рідною землею в мене, а плаче сицилійка.

— Ну… Я просто теж уявила, як ти сумуєш…

Я обняв її за плечі.

— Дякую!.. Я справді сумую. Але тепер мій дім тут. Мій наґаса (дідусь) казав: «Твій дім там, де стоїть твоя юрта й пасеться твоя худоба. Бо ми буряти, монголи, тувинці, ойрати — кочовики… Але твоя батьківщина завжди буде десь там, за обрієм. І щоб її побачити, колись ти станеш білим кречетом і полетиш. Тільки це буде останній твій політ, пам’ятай про це!»

Коли певний час усе йде чудово і тобі здається, що ти, нарешті, схопив бога за бороду, мусить статися щось таке, що нагадає: не завжди в житті буває так, як тобі хочеться.

Ще зранку ми планували провести звичайний робочий день: отримати завдання і спокійно сісти за пульт, щоб навести порядок у космосі, але все сталося не так, як гадалося.

Одразу після церемонії підняття прапора нас догнав полковник Вескотт. Вигляд у нього був навіть не стурбований, а якийсь розгублений. Ніби у нього в сім’ї сталося щось страшне й непоправне, і це заважає йому зосередитися на службі.

— Доброго ранку, засранці! — привітався із нами командир. Однак слово «засранці» було сказано з такою ніжністю, ніби він сказав не «засранці», а «мої любі».

— Сер, доброго ранку, сер! Усе в порядку? — поцікавився я.

— Та все, все в порядку, кадете! — старанно відводячи очі вбік, відповів полковник. — Джорджіо, слухай, збери всіх у себе в командному центрі. Прямо зараз. Як будете в зборі, дай мені знати, я до вас забіжу.

— Сер, зрозумів, сер! Зібратися в командному центрі прямо зараз, сер! — відрапортував я.

Почувши відповідь, Вескотт різко змінив напрямок, навіть не приклавши два пальця до козирка, як він завжди робить. Я не встиг і спитати, що й до чого.

— Якийсь він сьогодні дивний… — сказала Франческа. — Не подобається мені це все.

Я промовчав, хоча зовнішній вигляд командира мені теж не сподобався. Явно щось сталось, і полковник хоче зібрати нас усіх у командному центрі.

— Ти нічого не накоїла? — про всяк випадок спитав я Франческу. Вона знизала плечима й підняла руки вгору, демонструючи, що «ці руки нічого не накоїли».

— Дивно, — зітхнув я.

— «Дивно» те, що з полковником, чи те, що я нічого не накоїла? — Франческа вщипнула мене, наче гігантський краб в окулярах.

— Що ти нічого не накоїла! — я встиг перехопити її руку раніше, ніж вона встигла вщипнути мене вдруге.

— Ще тільки ранок понеділка, ще все попереду!

У командному центрі нас чекав старший офіцер Баррел.

— Ви вже бачили нашого командира? — спитав він і пересмикнув вусами. Це означало, що завжди спокійний і флегматичний Баррел неабияк нервується.