Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

Однак, прочитавши субтитр «But his masters were kind people who put up anyway» / «Господарі його були люди добрі, і все терпіли», прокинулась.

— От «добрі господарі», щоб їм попід ребра повилазило! Ще й черевиком підгилили!

Я знав, що в Трейсі, яка шалено любила собак, буде така реакція. А от від професора я такої потужної реакції не сподівався. Дивлячись на халепи, які ненавмисно стаються через пса, Рассел реготав, як мала дитина. Ситуація в мультику йому явно щось нагадувала.

Я навіть знаю, що саме.

Далі все було зрозуміло без слів: батьки поїхали на ярмарок, дівка пішла на гульки, а циган обніс хату. Винним виявився народпес.

Трейсі ображено мовчала, скептично поглядаючи на екран.

— От же ж споживацтво якесь! — не витримала вона, коли псові дали копняка.

— А чого ти дивуєшся… — зітхнув офіцер Баррел. — Така сама ситуація була з нашими ветеранами наприкінці сімдесятих і на початку вісімдесятих років. Хлопці відслужили у двох війнах, повернулись додому, і виявилося, що вони нікому не потрібні…

— На жаль, це правда. Я пам’ятаю ті часи… — відгукнувся професор.

З’явився вовк.

«Remember, how you were chasing me? That was the job you had eh?» / «А пам’ятаєш, ти мене ганяв? … Робота така, еге ж?»

Франческа пожвавішала.

«And now you’re just like me!» / «І тепер, як я!» — Вовк зайшовся сиплим сміхом.

— Вони розмовляють, як мафіозі й карабінер на пенсії! — зауважила Франческа. — На Сицилії не раз таку картину спостерігала. Гримаса долі!

Я навіть уявити не міг, що невинний радянський мультик викличе такі глибинні аналогії. Загалом, навіть якби не було субтитрів англійською, вся моя команда без проблем уловила б суть сюжету.

«Nothing could hurt that kid!» / «Та що цій дитині буде!» — сказав Вовк. Мені вже здавалося, що Джигарханян заговорив англійською.

І життя повернулось у звичне русло. «All was forgotten» / «Усе забулося» — заспокійливим тоном розповідав Георгій Бурков поза кадром.

— А як же ж Вовк?! — подала голос Трейсі. — Нізащо не повірю, що Пес його просто використав! Він же ж не людина!

— Трейсі, дивися далі! Чого ти виступаєш, наче профспілка?! — штрикнув начальницю зв’язку офіцер Баррел.

«What?! Again?!» / «Що? Знову?»

Трейсі зареготала.

— А він мені подобається!

— Весілля дуже схоже на наші! — сказала Франческа. — Столи в рядок і повно їдла.

— Сицилія ж десь там поряд з Україною, нє? — продемонстрував свої знання географії офіцер Баррел. — Тому й не дивно.

— Ну, гм… Відносно США, звісно, поряд, — погодився я. — Там десь, у Європі.

«I wanna sing» / «Зараз, як заспіваю». Тут заіржали всі. У всьому світі алкоголь і щедра закуска діють на організм однаково — байдуже, вовк ти чи людина.

— Хороші казки в українців! — усміхаючись, сказала моя напарниця.

— Ба! Яка ж це казка, Франческо? — сказав я. — Це цілковита правда!

* * *

— Джорджіо, ти чудово співаєш! — захоплено прошепотіла мені в навушник Франческа.

— Дуже гарно, я сама заслухалася! — підтримала її Трейсі з пульта зв’язку. — Зараз виведу звук із мікрофона у Г’юстон!

Я співав пісеньку черепахи Тортіли з дитячого фільму «Золотий ключик».

Є в мене звичка: коли я напружено працюю, то одна півкуля мозку зайнята безпосередньо процесом, а друга півкуля намагається розвантажити першу. Моя старша дочка, наприклад, може робити уроки і слухати корейський поп чи Cannibal Corpse (ну звісно, вони ж із Бафало, а Софія там народилась).

А я так не можу. Музика в навушниках відвертає мою увагу. Натомість коли наспівую я сам, то на мій мозок це діє заспокійливо.

Сьогодні я натхненно мимрив собі під ніс пісеньку черепахи як символ кризи середнього віку. Я геть забув, що на мені гарнітура, і мої співи чує в навушниках весь командний центр, і не виключено, що й Г’юстон.

— Що це за чарівна пісня? — із нотками щирого захоплення спитала мене напарниця.

Спершу я подумав, що вона знущається, бо співаю я переважно тільки в душі (і не в душí, а в дýші), та й то тільки тоді, коли сам удома. І на застіллях ніколи не співаю. Хоча ні, було якось, але тоді я забагато випив і мені було вже все одно. Отоді справді душа співала!

Але напарниця питала цілком серйозно.

— Це старовинний російський романс, — безсоромно збрехав я, сам не знаючи навіщо.

— Оу, як гарно! — у захваті зреагувала Франческа. — А про що він?

— Звісно, про кохання!

— О-о-о-о-о-у-у-у-у, як зворушливо!