Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Я люблю про кохання! — сказала Трейсі.

— Я теж умію співати! — похвалився офіцер Баррел, але його ніхто не слухав.

— А там немає італійських слів? Бо щось таке знайоме почулося… — спитала Франческа, миттю вловивши знайомі склади в імені «Буратіно».

Я було роззявив рота, щоб розповісти про Піноккіо і про те, що казка Карло Коллоді була адаптована російським письменником Олексієм Толстим, про смішного дерев’яного хлопчика, про вислів «пахать, как папа Карло», про веселих шахраїв і «какоє нєбо голубоє», і про романтичну черепаху Тортілу, але з мого дурного писка вилетіло:

— Буратіно — так звали офіцера, а в пісні йдеться про його нещасне кохання.

Чессіна розчулено зітхнула, і я зрозумів, що назад шляху немає.

— Яке дивне ім’я… — розгублено пробурмотіла дівчина. — Burattino — це лялька з ганчірки і з дерев’яною головою… Щось схоже на ті, що використовує Дарсі Лінн [26] Дарсі Лінн ( Darci Lynn) — відома в США співачка і вентролог. Народилася 10 жовтня 2004 року в Оклахома-Сіті, штат Оклахома. Переможниця двадцятого сезону шоу «Америка має талант». .

— На світі багато дивних імен, — на мить розгубився я. — І взагалі, це не ім’я, а прізвисько! Це так його називала дівчина — безсердечна й жорстока, але божевільно красива російська княжна, в яку бідний офіцер був закоханий.

Мене несло, як корову по кризі.

— За те, що він, як раб, задовольняв усі її примхи й забаганки, вона прозвала його «Буратіно». Як безвольну ляльку, якою керує рука актора.

В ефірі запанувала тиша.

— Ну геть, як у житті! — видихнула Трейсі. — Бувають же такі безсоромні сучки!

— Та чого ти одразу «сучки»! — заперечила Франческа. — А офіцер цей? Він на таке ганебне прізвисько заслуговує. Де його честь і гордість? Я бачила таких «буратін» у житті — жалюгідне видовище!

— Це ж Росія, там усе навиворіт! — якщо вчора офіцер Баррел хизувався знанням географії, то сьогодні він проявив свої пізнання в соціології та культурології.

Я щосили кусав себе за губи й пальці, щоб не зареготати й не зіпсувати ефекту. Чесно зізнаюсь, я не планував цієї інформаційної бомби, все вийшло само собою, просто біс мене смикнув за язика.

— І чим усе закінчилося? — затамувавши дух, спитала Франческа.

— Офіцер не витримав такої долі й випив отруту, а княжна, усвідомивши, кого вона втратила, померла з горя прямо на його грудях! — брехав, як пес, ваш покірний слуга, навіть не помітивши, що переказує зміст пісні «Маруся атравілась, в покойніцкой лежит».

— Боже, як сумно! — зітхнула напарниця.

У моїх очах теж бриніли сльози — я просто душився з реготу. Ні про які розрахунки імпульсів для axis -орієнтації не могло бути й мови — я вже готовий був вибухнути.

— Ти дуже красиво співаєш, Джорджіо! Як Андреа Бочеллі!

— Д… д-дякую… — насилу вичавив я.

— Що сталося? Що з тобою?! — захвилювалася напарниця, почувши мої схлипування.

— Мені треба вийти! Я зараз!..

Затуливши обличчя руками, я вилетів із командного центру і стрімголов побіг у безпечне місце.

Тепер оце не знаю, як вертатися назад, як усе пояснювати і чи взагалі зізнаватися, чи хай уже так і буде.

Мистецтво — страшна сила, скажу я вам!

Пам’ятаєте, як полковник Вескотт покарав підрозділ, де служив рядовий Такер, понаднормовими роботами в ангарі «С»? З нього мали винести старе обладнання й почистити перед реконструкцією. Такер уже давно не рядовий, він отримав нове звання і тепер служить на посаді спеціаліста з балансування вантажів, а підрозділ чесно відпрацював місяць понаднормово, завдяки чому ангар «С» був готовий до реконструкції значно раніше, а не під Різдво.

І тепер в абсолютно пустому ангарі працюватимуть спеціалісти. Нізащо не здогадаєтесь, які саме. Ну добре, скажу. Відсьогодні й цілий тиждень там будуть спеціалісти з кафедри екології та еволюційної біології університету Коннектикута.

Що ж вони робитимуть?

На особисте прохання полковника Вескотта науковці… ловитимуть, вивчатимуть і випускатимуть у природне середовище сотні видів павуків, десятки видів сколопендр, стоніг, тарганів та інших комах. Паралельно студенти писатимуть роботу: «Інсектна фауна промислових приміщень Коннектикута».

На моє запитання «навіщо?» полковник відповів:

— Я пам’ятаю, як ви возилися із клопом Джорджіо і вашим «Манюпусиком»… — полковник аж здригнувся, коли згадав. — І я не міг допустити, щоб тисячі їхніх братів і сестер на моїй базі просто знищили. До того ж, — Вескотт усміхнувся, — ти сміятимешся, але це мені не коштуватиме ні цента. Крім хіба що щоденної піци та напоїв для біологів. Я їх просто зацікавив.